РОЗДІЛ 8 Дорога в нікуди

Наближався кінець жовтня. Температура повітря опускалася вниз, змушуючи тепліше вдягатися. Сонце то виглядало, то ховалося за хмари. Місто жило своїм життям. 

Марта стояла на зупинці, очікуючи автобус. Думками досі була на тому концерті. Слова фронтмена гурту не виходили з голови:,, В тебе є дар. Не знищ його ''. Це було наче благословення. Хоча в цій країні ніхто не вірив в такі речі. В руках тримала сумку і невеликий пакунок. 

Нарешті під'їхав автобус. Зайшовши всередину і оплативши проїзд жінка виглянула у вікно. Сірі кам'яниці відлунювали дивним спокоєм. Люди поспішали кудись. Атмосферу страху й недовіри, посіяна раніше вже давала свої плоди. Від того ставало моторошно.

Відвернувшись до вікна, вона глибоко вдихнула й поїхала на вокзал. Ярослав перед виходом просив її бути обережною. Йому досі було важко привичаїтись до волі. Той холодний північний край здавалося заморозив душу, витравивши з неї залишки людяності. Тому залишався увесь час в квартирі. Боявся зайвий раз виходити на вулицю.

Тим часом автобус прибув на вокзал. Марта вийшла, зупинившись біля входу. Люди заходили й виходили. Плакали матері та сестри, обіймаючи рідних. Вона вишукувала очима знайому постать. Андрій Білас, один з тих хто часто бував на квартирниках. Маючи добре поставлений голос співав пісні Івасюка та Білозора. Тепер усе змінилося. Його відправляють у чужий край, наводити порядок. Чи хоче він того? Звісно, що - ні. Вибору,на жаль, не було. 

Поїзд вже прибув, готовий проковтнути чергових пасажирів. Андрій стояв біля входу у вагон, тримаючи в руках невелику валізу. Подих шинелі розвівав холодний вітер. Збиралося на дощ. 

Марта підйшла до нього й промовила:

--Привіт,Андрію. Яким ти став.

- Привіт, Марто - він обійняв її легенько.- Приїхала все ж.

-- Як і обіцяла.- тихо озвалася до нього. Боялася, що всевидяче око за ними спостерігає.

--Класний вчора був концерт. - сказав хлопець. - Більше такого Львів не знатиме.

-- Не кажи хоп, поки не перескочиш, - мовила Марта, простягнувши пакунок. - Ось тримай. Це все, що вдалося дістати.

-- Марто,не треба було.- озвався Андрій. На його очах забриніли сльози. Він швидко витер їх рукавом. 

--Все одно візьми.- мовила Марта, усміхнувшись, - Це від щирого серця. Тут шкарпетки і тепла їжа. 

Після того запала тиша. Вони стояли один напроти одного, боятись сказати зайве. 

--Прощавай,Марто.- мовив той, заходячи у вагон.- Може ще зустрінемось.

-- Може, Андрію, може.- озвалася вона до нього. Найбільше боялася зізнатися собі в тому, що це брехня. Їхні шляхи остаточно розійшлися.

Поїзд повільно рушив вперед, забираючи зі собою не просто людей, а цілі історії, про які ніхто більше не почує. 

Вона ще довго дивилася йому вслід, а з очей лилися сльози. Вони падали на холодний бетон, змішуючись з пилом. 

Вокзал швидко спорожнів. Здригнувшись від пронизливого вітру, Марта швидко закрокувала до автобуса. Треба було верталися в реальність. 

Сівши в нього жінка,витягла з сумки хустинку витерла й обличчя, намагаючись вгамувати емоції. Незабаром буде вдома- там , де чекає брат. При самій згадці про нього  жінка ледь усміхнулася. 

Автобус швидко доставив її рідного району.  Вийшовши на зупинці Марта звернула до магазину- треба було докупити трохи продуктів, щоб відволіктися. 

Вдома пахло чаєм та свіжим хлібом. Ярослав сидів за столом, читаючи книжку. Побачивши сестру підвівся і мовчки обійняв. Вона ткнулася носом у його груди й заплакала. Він гладив її по голові як маленьку дівчинку. Йому згадалося як вчився її захищати в дитинстві. З кумедними хвостиками, замурзана й щаслива вона тулилася до нього, відчуваючи безпеку. 

--Все буде добре, Марто.- тихо озвався Ярослав. - Ми мусимо триматися.

Вона нарешті відірвалася від нього, витираючи рукавом сльози.

-- Андрій поїхав. - глухо сказала йому. Не вірю, що повернеться. 

-- Ти маєш право так думати.- мовив брат. - В який страшний час ми живемо.

За вікном падав дощ, лишаючи на шибці сліди. Здавалося сама природа оплакувала з ними цю втрату. 

Зайшовши потім в свою кімнату Марта взяла зі столу зошит. Розкрила його навмання і побачила рядки,, Тебе є дар. Не знищ його '', а внизу автограф.

Вона повільно провела пальцями по сторінці, відчуваючи як напруга спадає. В цю мить чітко зрозуміла куди варто рухатися далі.