РОЗДІЛ 6 Вечір поезії

Новий день приніс їй несподівані новини. На роботу не треба було йти. Наближався день виходу в кінотеатрах нового фільму. Крім того мав відбутися вечір пам'яті забороненого ще Василя Симоненка. Марта дуже хотіла там побувати. Тримала вдома самвидавну збірочку його віршів. Розуміла, яка небезпека на неї чекає, якщо знайдуть ці вірші. 

Зайшовши у ванну швидко прийняла душ. Треба буде зустрітися з коханим. Розставити всі крапки над ,,і''.

Вийшовши на вулицю жінка побачила Олега. Він тримав в руці невеликий букет квітів. 

-- Олеже, я хочу поговорити з тобою.- промовила Марта, несміливо цілуючи його в щоку.

--Про що? - спитав він, пригорнувши її до себе. 

- Про нас. - тихо промовила вона, поклавши голову йому на плече, - Що з нами буде?

Замість відповіді він мовчки пригорнув її до себе. Марта усе зрозуміла. 

Здавалося крім них нікого більше не було. Шум міста здавався чимось далеким. В цю мить дві душі єдналися між собою. 

Тишу несподівано розірвав звук мотору. Це під'їхало авто. З нього вийшло декілька людей, одягнених в довгі сірі плащі. Намагалися не привертати до себе зайвої уваги. Незабаром зайшли в один з під'їздів. Марта з Олегом поквапилися в палац культури аби встигнути на вечір пам'яті Василя Симоненка. 

В палаці культури було людно. Люди стояли в проході, сиділи на підвіконнях, тримаючи в руках зошити з віршами. Вперше за довгий час  пролунали вірші цього забороненого поета. Молодий хлопець, стоячи на сцені зі всією своєю енергією розповідав:

,, Можна все на світі вибирати сину, -

вибрати не можна тільки батьківщину ''.

Згодом на сцену вийшов інший хлопець і почав читати такий вірш:

Ти знаєш, що ти - людина?

Ти знаєш про це чи ні? 

Усмішка твоя єдина, мова твоя єдина,

очі твої - одні.

Більше тебе не буде. 

Завтра на цій землі 

інші ходитимуть люди,

інші кохатимуть люди,

гляди ж не проспи. 

Бо ти на землі людина 

і хочеш того чи ні 

усмішка твоя єдина, 

мука твоя єдина,

очі твої - одні.

За мить зал вибухнув оваціями. Люди відчували себе почутими. Дехто навіть плакав від щастя. Як можна не любити свою мову? 

Марта стояла біля стіни, притискаючи до себе сумку. З очей котилися сльози. Вона не хотіла їх приховувати. Олег мовчки обіймав її за плечі. Його самого не покидало відчуття змін, що вже починало витати в повітрі. Було ще декілька дуже проникливих прочитань віршів. Завершився цей вечір тихим виконанням гімну України. 

Згодом усі почали розходитися по домівках. Марта з коханим неквапливо прогулювалася вуличками Львова, вдихаючи свіже повітря. 

-- Олеже,скажи правду чи будуть зміни на краще? - поцікавилась в нього, коли вони зупинилися в парку. Вітер грався з опалим листям.

--Будуть, Марто, ще й які. - озвався Олег. - Важливіше те, чи готові ми їх прийняти. 

--Я готова. - спокійно промовила жінка, торкнувшись губами його щоки. 

Тим часом з неба впали перші краплі дощу. Вони встигли добігти до під'їзду, щоб сховатися. Автомобіля біля будинку вже не було.