РОЗДІЛ 1 Повернення брата

Присвячується всьому українському народу, який понад усе цінує свободу духу. 

За вікном дув пронизливий холодний вітер, граючись опалим листям. Люди квапилися до своїх домівок аби зігрітися. Хто тихо розмовляв між собою, боячись аби хтось зайвий не почув. Їздили поодинокі трамваї або автобуси Ікарус. 

Марта Якимчук 28- річна шатенка з зачіскою малєт, відчинила вікно, випускаючи в приміщення бібліотеки, де працювала, свіже повітря. Холод пробіг шкірою та вона на це незважала. На столі лежала акуратна стопка книг, серед яких заховалася збірка віршів Василя Стуса, загорнута в коричневий папір. Жінка перечитувала її ночами, коли мучило безсоння. Намагалася бути такою ж сильною як він. 

Марта поглянула на календар - було 22 жовтня 1987 року. У вечірньому присмерку Львів нагадував величного короля, який готується до виходу на світ. Світ, в якому пробуджувалося незнайоме досі почуття - почуття свободи. 

Від думок її відірвав листоноша Назар Ігорович Рибалка- 57- річний чоловік в поношеному одязі.

• Вам телеграма, Марто Олександрівна. - мовив той вручаючи їй папірець. Усмішка розквітала на його зморщеному обличчі.
• Дякую, Назаре Ігоровичу. - мовила жінка розписуючись. - Гарного вечора.
• Навзаєм.- сказав той, зійшовши сходами вниз.

Зачинивши двері і вікно вона сіла за стіл. Телеграма була легшою за повітря. Серце шалено калатало в грудях, відчуваючи що в ній щось більше, ніж декілька слів. 

Розгорнувши її прочитала:

,, Повертаюся додому. Ярослав ''.

Здавалося час навколо застиг. Шість років минуло відтоді як востаннє його бачила. Сльози несподівано покотилися з очей. Заспокоївшись трохи  почала збиратися додому. Треба відпочити після важкого дня. 

Вулиці здавалися безлюдними. Прогулюючись знайомими місцями, Марта відчувала на потилиці чийсь погляд. Від того погляду хотілося сховатися як мишка в нірку. 

Жінка пришвидшила крок, оминаючи старовинні кам'янці. Збиралося на дощ. Тіні здавалися живими, рухаючись слідом за нею. Таке траплялося ледь не щодня. 

Діставшись нарешті до будинку, де жила вона зітхнула з полегшенням. Піднявшись на третій поверх відчинила оббиті дермантином двері і зайшла в середину. Зачинившись повільно опустилася на підлогу. Думки сполохано літали в голові. 

Раптом почувся несміливий стук у двері. Жінка не одразу зрозуміла, що це до неї. Швидко звелася на ноги, відчинила й заклякла - перед нею стояв Ярослав. Змарнілий, худющий, але живий. 

• З поверненням.- тихо мовила Марта, впускаючи його в середину. Про всяк випадок визирнула на майданчик чи бува ніхто не сховався. Згодом зайшла сама, зачинивши за собою.

Рипнули двері - це визирнула Клавдія Степанівна - 55- річна вдова. Окуляри в квадратній оправі сповзли на носа. 

• Кого ето там принесло? - буркнула до себе, зачинивши двері.