ЧАСТИНА 12.

ДЖЕРЕМІ КРЕЙЗ

​​​​​​Детектив збирався перехватити подругу до того, як її схоплять слідчі, тому майже вибіг з будинку. Щоб дістатись місця ще швидше, вирішив рушити на коні. 

На щастя, тут був улюбленець Емріта. Чоловік навіть на хвилинку зупинився, коли підійшов до чорного коня — злився сам на себе. 

Ну як він міг не зрозуміти, що у цьому будинку справді ніхто не живе? Покинутий вигляд, розбиті вікна у деяких місцях — як тут зима проходила?

Ще і кінь Емріта вільно гуляє за будинком. Один знайомий принц ніколи б не залишив свого улюбленого Мака без даху над головою. А якщо злива? Та людина, яка настільки любить цього звіра ніколи б не вчинила так. 

Проте детективу вдалося взяти себе в руки і вискочити на коня. Треба було рушати. 

*** 

СТЕЛЛА САВАНН 

Машина зупиняється біля маєтку знову, проте зараз я не відчуваю нічого. У моїй голові лише абсолютна брехня, яку я маю сказати слідчому. Спокійно виходжу і йду на заднє подвір‘я, де вже зібрались гості. У лікарні ми були десь годину чи дві. Отже, я запізнилась. 
Іронічно, чи не так? Приїхала зарано, повернулась - запізно. І так у житті завжди. З насмішкою я споглядала за собою, наче ззовні. Наче і не про мене. Наче... героїня улюбленої книги.
Гості навколо дивились на мене, наче на привид. І тут з ними можна було погодитись. Я не була тінню минулого, я була саме привидом. Причому своїм власним. Нічого від маленької Стелли не залишилось. Її вбили. 
Жінка у чорній сукні, де зачаїлось повутиння, бо потаємні ходи у цьому домі звісно ніхто не прибирає — була незнайомкою. Бліде обличчя посмурніло. В очах байдужість. А на губах іронічна посмішка. За спиною шепіт тих, кого колись вважала за близьких. 
— Беззосоромна дівка.. як тільки посміла заявитись... чула, що зараз працює з цим детективом... та хто візьме її на роботу, спить з ним, кажу вам! 
— Небезпечна особа, бачив у ділі, коли приходив до Крейза... відьма, прокляла мене! Я з тих пір ні однієї книги не продав. 
— Ніколи бабку не любила, а тут заявилась. По гроші, меркантильне стерво! Кажу вам по гроші! 
— Навіщо взагалі прийшла? Їй навряд чи, щось перепаде! 
Злі язики були у моєму житті завжди. Це давно не чіпляє, і зараз особливо. Та все ж таки їм вдалося мене розсмішити. Стільки років, а тут все зупинилось у часі. Ну що за дивина? 
— Диви на неї! Ти тільки глянь, посміхається, відьма! Рада то як, здихалась нарешті старої. 
Врешті решт, коли дійшла і стала трохи в сторонці від священика, всі навколо встигли згадати мою біографію до дрібниць. 
— Мої співчуття, леді Саванн, — кивнув мені священик. 
— Дякую, святий жрець, — спокійно відповіла. 

Чоловік був старим, навіть дуже. Нижче мене майже на голову і з довгою бородою. Очі з під насуплених густих брів споглядали нахмуренно, стурбовано. 

— Не хочете попрощатись з бабусею? Іноді це допомогає відпустити старе, щоб рухатись далі. — сказав святий жрець. 

— З ким попрощатись? З труною? — гучно розсміялась. Деякі з гостей навіть кинули на мене декілька злих або ж шокованих поглядів. — Не лізьте мені в душу, старче. Я не з тих, кого можна врятувати. 

— Всіх можна врятувати, — зітхнувши, заперечив чоловік. 

— Це лише означає, що вам не зустрічались такі, — відрізала і відвернулась, закінчуючи розмову. 

На щастя, більше нав'язуватись він не став. От ніколи я цих релігійників не любила. Воно і зрозуміло, врешті решт магія і релігія рука об руку не йдуть. Та більше за все вони мене бісили своїми словами-загадками. Вважається, що всі вони наділені даром пророцтва, проте всі їх промови лиш пусті балачки і втрата часу. 

На цій ноті, чоловік мене покинув вирішив повернутись до власних справ. Напевно помітив мій незадоволений вираз обличчя. Господи, що я тут роблю? Мене не повинно тут бути. 

Жрець, тим часом, вийшов до постаменту біля труни і почав свою звичайну промову. Чи то теж така молитва? Не знаю, від богів я завжди була далека. 

— Зараз всі бажаючи можуть сказати декілька слів і попрощатись, — врешті решт тихо сказав чоловік, дивлячись на мене. 

Пізніше я споглядала за театральною п'єсою під назвою "хто з родичів найбільше страждає". Точніше, хто найбільше хоче зробити вигляд, що нещасний. Вони всі гнівались на мене, проте самі були нічим не кращі. Всі вони тут лише заради грошей. Всі ми однакові, просто по-різному це показуємо. 

— Якщо більше ніхто не бажає висловитись... — знов закінчував все святий жрець. 

Несподівано навіть для самої себе, я зробила декілька кроків, зупинившись біля труни. Чомусь виникло дурне питання, чи не затісно їй там? І як вона буде дихати, якщо він закритий так якісно? Чому взагалі закритий? Хто це вирішив?

"Бо їй вже байдуже... " — сказала сама собі, намагаючись пояснити. Нажаль, розум не хотів сприймати ці слова. 

Деякий час навколо була тиша. Подув легкий вітерець, охопивший моє волосся. Мені почудився бузковий запах. Зараз бузок не цвіте, гра разуму, не інакше. 

Пам‘ятаю, як я розбила пляшку парфумів на дорогий килим у спальні. Бабуся заборонила міняти його, сказала: «буде тобі урок, треба цінити те, що маєш». Пам'ятаю, як ображалась на неї за це рішення...

Брудну пляму зачистили, а аромат в‘ївся у стіни. Він був усюди: на підлозі, на ліжку, на дивані, і на мені. Її запах. 

В цей момент на труну упала сльоза, а за нею друга і третя. І ось я вже ридала з усіх сил у повній мертвій тиші. Ніколи я не відчувала себе такою самотньою. 

— Пробач... — тихо прошепотіла, піднявши голова до неба. Завдяки цьому встигла помітити тінь біля одного з дерев. 

Різко повернула голову і жадно оглянула бліду жінку. Занадто бліду, щоб бути живою або ж справжньою. Від цих всих подій я вже почала марити? 

— Не плач, Стело, — її тихий голос долунав до мене, наче ехо. — Не плач. 

— Бабуся? — через сльози запитала я.