16.1

Світанок пробивається нерішуче, з легким тремтінням на пухнастих гілках сосен.

А що як проженуть? А раптом ніч ще не пішла? Після дощу місто сонно змахує із сірих вій вологу, асфальт зчищає із себе бруд шинами й вітром, горобці, настовбурчившись, цвірінькають, проганяючи зневіру, а ворони з розгонистим «ка-ар!» розгойдуються на дротах перед вікнами, замінюючи будильник.

Але я давно не сплю нормально, ще з тієї ночі, коли Яр викинув мене з дому, а я за проживання в панських хоромах розплатилася кров’ю своєї дитини. Іноді провалююся в дрімоту, але хворобливу, яка тягне за собою, а до ранку виштовхує з колючих обіймів з головним болем.

Іноді мене підхоплює півсон, але варто поворухнутися Наталі, і я миттєво розплющую очі. Я виспалася, поки бовталася між життям і смертю та поки лежала в реанімації, а зараз боюся не встигнути — не пожити — ні, така дрібниця; боюся не встигнути розплатитися.

Я не можу дозволити Яру відкараскатися грошима, вони для нього нічого не значать. Мені потрібно взяти щось таке, що б мало для нього бодай якусь цінність. Єгор, як і я — завіса, що заважає розмахувати руками в тісному душі, тому він буде тільки радий його позбутися.

Я із задоволенням візьму хлопчика до себе, мені теж самотньо в цьому місті, і в серці й взагалі; а ось ім’я, рід, репутація — тут можна дуже зачепити. Одна не впораюся, з Макаром буде набагато легше.

Хотів мене? Будь ласка, тепер і ховатися не доведеться, бери. А я майже здорова, сьогодні-завтра випишуть, і вуаля, зможу. Тепер я багато чого зможу, навіть віддатися іншому, не думаючи в цей час про Яра.

Або…

Боягузка! Страшенна боягузка!

Сьогодні ж спробую і… зможу, чуєш? Мені втрачати нічого і треба ж хоч якось виправдати брудні чутки… Ну ось, дійшла до ручки, сама із собою розмовляю і сперечаюся… Дзвінок Макара перериває внутрішній монолог. Він чекає внизу; вгамувати б серце, а то відчайдушно б’ється, як крила метелика в град.

— Піднятися за тобою?

— Та ні.

Сама, сама поспішаю до нього — за правдою, а з боку здається, на побачення. І шепіт медсестер у спину, заздрісний, з легкою злістю, і дзвінок моєму лікарю, мовляв, ви переймалися за неї, витягували, а вона розгулює, як у себе вдома. А дому в мене й немає. Є дім батьків, Ларисина квартира, є маєток Яра, а я всюди гість.

Від похмурих поглядів ховає ліфт, а серце задоволено уповільнює ритм. Так ось чого йому хотілося: чужих емоцій, хапнути негативу! Я натискаю кнопку, щоб двері відчинилися знову, й посилаю медсестрі з бровами Брежнєва глузливий поцілунок. Легшає, і до Макара я йду без трепету. У нас ділова зустріч, не більше.

Він чекає мене, спершись об машину, і, зуб даю, що за лікарняними вікнами тихенько лунають захоплені зітхання. Вельветові чорні штани м’яко обтягують його сильні ноги, червоний светр під горло добре контрастує з коротким темним волоссям, шкіряна куртка недбало розчахнута, блискучі окуляри авіатори приховують погляд.

— Привіт.

Таке відчуття, що хоче поцілувати, але відволікається, знімаючи окуляри.

— Привіт, — відгукуюсь луною.

Відчиняє двері, зачиняє за мною, сідає сам і застібає ремені безпеки. Автомобіль рушає з місця і хвилин десять ми напружено мовчимо.

— Гей, — смикаю за ремінь безпеки, — я так і звикнути можу.

А він чи то не розуміє, що мене тягне похуліганити, чи то думає про своє, каже безтурботно:

— Звикай.

І на секунду я злякано завмираю, а потім думки кружляють так швидко, що одна одну збивають. А що… як… звикнути? Секс у нас уже був, мені, судячи з усього, сподобалося… Та, власне, а чому б і ні? Сьогодні ж і спробуємо.

Автомобіль зупиняється біля високої новобудови в спальному районі. Одна з багатьох, безлика навіть у яскраво-червоному вбранні, але п’ятнадцять хвилин до метро й далеко від Яра. Можу сказати, що мені підходить, навіть не розглядаючи квартиру, але питання житлоплощі не головне на порядку цього дня.

Ми підіймаємося на третій поверх ліфтом. Я раніше думала: замурована шафа з вкрапленнями котячої й людської сечі тільки для пенсіонерів, аж ні, і мені знадобився. А чистенько тут, мабуть, мешканці не встигли освоїтися, навіть дзеркало без плювків. Якщо квартира не гірша, я закохаюся в неї з першого погляду. Міркую про що завгодно, а сама не можу відірватися від похмурого обличчя Макара.

— Про що замислився?

— Про тебе.

— В сенсі? Підбираєш слова?

— Я сто разів міг вигадати правдоподібну казку. Ні, — у ліфтах не заведено дивитися одне на одного, а він дивиться. — Мені шкода, що мене не було поруч.

І зайвим буде уточнювати коли. Той день, як вісь, навколо якої я постійно кручуся. Виходить, не я одна.

— А тебе не було?

Витримує погляд.

Не бреше, а я, зізнатися, була впевнена, що він з іншими сидів за моніторами відеокамер. Не кажу вголос, але Макар зчитує в очах.

— Я б втрутився.

Ліфт, слава Богу, випускає на поверсі, і ми заходимо у квартиру. Двокімнатна, простора, світлий коридор, помічаю й рухаюся далі. Макар йде слідом. На порозі залу я зупиняюся й роблю глибокий вдих.