15.4

Бабуня незабаром йде, а хлопчик залишається під приводом поглянути на мою сусідку, тому що він, як старший у сім’ї і як захисник, має бути впевненим, що мене тут ніхто не ображає.

— Нормальна сусідка, — усміхаюся, смакуючи їхню зустріч. — Вродлива, незаміжня, тож ще можеш передумати на мій рахунок.

— А ти прям побоюєшся, — пирхає.

Й ось до палати входить Наталя, а я уважно стежу за обличчям Єгора. Ну як, впізнає? І що їй скаже? Так цікаво — жах! Я навіть злегка підіймаюся на ліжку, щоб не проґавити мить, і…

І нічого!

— Привіт, — каже Єгор Наталі й відвертається до мене: — Ти маєш рацію, вона теж вродлива, але одружуся я однаково з тобою.

— Чому? — наше питання з Наталією звучить одночасно й таким тоном, наче ми обидві мітили в його наречені.

Хлопчик сміється.

— Тому що тобі я потрібен більше, невже не зрозуміло?

Наталя сідає поруч із ним на моє ліжко, Єгор, крекчучи, як дідок, посувається.

— Але я заміжня, — нагадую. — А Наталя — ні.

— От дурненька! — знову регоче хлопчик. — Поки я виросту, ти розведешся, а вона вийде заміж.

— Чув би це твій брат, — кажу я і представляю хлопчика сусідці по палаті. — Єгор, брат Яра, і, як ти розумієш, мій майбутній чоловік.

Наталя, дивлячись на нього, помітно блідне, і мовчки пересідає на своє ліжко. Зрозуміло… Вона колись говорила, що в снах бачить свого ненародженого малюка темноволосим і карооким.

— Єгоре, ну все, покєда, — натякаю хлопчикові, — напевно, брат уже зачекався.

Той тямуще підіймається, обіймає мене, а біля дверей, обернувшись, підморгує, мовляв, я свій вибір зробив. І як такому хлопчиську не віддати серце? Ех, дівчата-дівчата, я їм навіть заздрю!

А може й ні. Він же впізнав Наталю, жодних сумнівів впізнав, але себе навіть поглядом не виказав, а, отже, емоції легко блокує і якщо не захоче, щоб дівчинка зрозуміла, що він відчуває, буде вона битися об лід, як я з Яром.

— Гарний, — зітхає Наталя.

— Ага, ти ще його брата не бачила.

— Твого чоловіка?

— Поки що так.

Наталя кривиться так, що зрозуміло — бачити й не хоче.

— Як твій чоловік дозволив Єгору прийти, — запитує задумливо, — якщо вважає тебе…

— Ага, шалавою, — підказую.

Для мене слова порожні і я легко вимовляю їх. Головне, що я знаю, й ті, хто мені дорогий. А що думають інші… та хто вони мені, щоб про них думати? Наталя зніяковіло (от уже не подумала б) відводить погляд, а я жваво продовжую:

— Він віддає мені Єгора, тож свого нового чоловіка я виховаю сама.

— Як віддає? Він же тебе ненавидить.

— А Єгор любить.

— Тобі не здається, що чоловік залишає відхідні шляхи, щоб повернутися?

— Не здається.

Уже в лікарні я зрозуміла, що марення, тоді, за будинком, коли я помирала, не були маренням. Я дійсно бачила свого хлопчика і Яра, який схилився наді мною. Він сказав, що не може… не може… а потім з’явився Макар. Але Наталя перша і, мабуть, єдина, хто дізнається про цю деталь.

— Він сказав, що не може доторкнутися до мене після свого охоронця.

Є слова, на які нічого відповісти, тому я переводжу розмову на іншу тему.

— А що в тебе? Обличчя, ніби ти щось замислила, і це щось мені безумовно не подобається.

— Думаю, він просто злякався, — каже Наталя, підіймаючись до віконця.

Любить свого, визирає, а мучить даремно. І сама мучиться, я ж бачу. І говорити що замислила не хоче, а здається, Матвій все ж мав рацію, і вона готується до втечі. Ось і я тікаю від того, що сталося. Так, тікаю, зараз я це чітко розумію. Якщо припустити, що секс був, а на відео він був явно, і якщо вірити очам і вухам, то я кінчала. А я ніколи не кінчала з Яром. Ну якщо без язика… А тепер зіставимо: лікар каже, що я вагітна від іншого, Яра накачують якимось «озвірином», плюс наркотик посилюється алкоголем (можливо, дарувальник «озвірину» й був ініціатором випити за «життя», а потім підсовують відеозапис, де жінка, яка з ним ніколи не кінчала, просто пересичена оргазмами.

Що відчуває озвірілий чоловік? Дику образу, відчай, свою слабкість, а наркотик усе це трансформує в лють. Він намагався стримуватися — ласки були ніжними, намагався. А я намагалася уникнути його ласк.

Я не виправдовую його. Я просто аналізую. Але для повної картинки мені все-таки потрібно поговорити з Макаром. Набираю його номер і зрадницьки хрипким голосом кажу:

— Думаю, нам варто поговорити…

— Так, — каже він, — хочу.

Я чую його дихання у слухавці, і ледве дихаючи від хвилювання, питаю:

— Коли?

— Можу приїхати зараз.

Я мовчу: так страшно… дізнатися.

— Можу заїхати вранці й відвезти тебе у квартиру, де ти будеш жити після лікарні. Там і поговоримо. Я зараз саме шукаю варіанти.

Він винайме для мене квартиру… Ну так, мені ж потрібно десь жити… Він орендує для мене квартиру і пропонує зустрітися з ним… сам на сам. Мені моторошно, але я ж знаю, як виглядає мій старший сон, уже знаю, а тепер я просто до нього доторкнуся. Але що, якщо в реальності все так і було — спала, не знала, що сплю з іншим чоловіком, але нестямно кінчала? Що, якщо я і справді шалава?

— До завтра, — кажу я, й моя рука, слабнучи, випускає на ліжко телефон.

Обертаюся, щоб покласти його на тумбочку, й раптом помічаю залишений бабунею і Єгором ноутбук. Мій ноутбук, впізнаю; той самий, що мені подарував Яр. Навіщо його принесли?

Увімкнувшись, ноутбук замість заставки показує світлину бабуні з Єгором, а внизу висвічується підпис курсивом: «Ми тебе любимо!»

І я, уже не ховаючи сліз і усмішки, зовсім як веселка в дощик, думаю: а й нехай хтось гадає, що шалава! Мене й такою люблять!