15.2

Я багато чого хочу йому сказати, й мені начхати, що немає підборів — головне, не промахнусь, але Лариса тягне за рукав і шепоче перелякано, що потрібно йти, швидше, поки не передумав, тут боляче б’ють.

Чхати на біль, але, пожалівши подругу, виходжу в коридор. Два кроки, а вже дихається легше. Лариса підхоплює під руку, а на вулиці, як бойовий прапор, передає Макарові.

— А ви куди зараз? — цікавиться, позираючи на хмаринки.

— В лікарню, — кажу я.

— А, тоді мені краще на таксі, напевно? Ну що, дякую тобі, подруго, і надумаєш повернутися — повертайся! — і з цими словами вона квапливо йде.

Я дивлюся, як вона ловить автомобіль з шашечками, як зникає в ньому, і тільки після цього сідаю в салон. Макар сідає поруч, але не заводить автівку, і на мене не дивиться — тільки прямо перед собою.

— Ви мали рацію, — кажу я, сподіваючись, що в голосі не відбивається розчарування. — Ти й Наталя. Це було кидалово для лохів. Але мені не шкода.

І мені стає легше, так, ніби я розтулила пальці, звільнивши повітряну кульку на ниточці. А разом із нею — себе. Зачіпає не те, що Лариса їде на таксі й попри розбиті губи, на ній залишаються довгі старовинні сережки, які легко зійшли б за викуп.

Вона не запитала, що я роблю в лікарні, хоча б просто з цікавості. А чому?

Та тому що знала про все.

Знала.

Правда, при зустрічі сильно стиснула в обіймах, але це як чорт смикає погладити й випрати в Боже свято. Ось і вона, знаючи, що сталося зі мною, кинулася обійматися. Але якщо є найменший шанс, що я будую чергову вежу з власних побоювань і страху, я краще перевірю.

— Макар, нумо заїдемо в «Пісок».

— Хвилину, — застібає на мені ремінь безпеки й виходить з автівки.

З побоюванням стежу, щоб не чкурнув до відділення, але він розмовляє мобільним. Напевно, важливий дзвінок, він же живе повним життям, працює на відміну від мене, та й навряд чи помітив, що на мені немає обручки.

— Їдемо, — заводить автомобіль, і ми плавно рушаємо з місця.

Дивна річ, чоловік, що сидить ліворуч від мене, зробив усе, щоб моє життя розлетілося на друзки, а я не боюся його. І стомлено заплющую очі, довіряючи.

Мені здається, відповідь чекає на мене в нашій розмові, але я поки не можу навіть подумки повертатися до пережитого. Поставила блок, і рештками сил утримую його, інакше вираз «зносить дах» відхоплю повною мірою.

Очі розплющую, тільки коли автомобіль зупиняється. Макар не ставить питань, не квапить, і я сиджу в салоні, позираючи у вікно на прозорі двері, за якими ховаються розчепурені мадами.

Пам’ятається, мова йшла про зміну цінової політики, але жодна з клієнток не виглядає звичайною дівчиною з вулиці. Клатчі, гавкітливі песики під пахвою, пібори-зроби-дірку-в-асфальті, спідниці, що обтягують безцелюлітні принади.

— Зайти з тобою? — помітивши, що збираюся на вихід, запитує Макар.

Я хитаю головою, і він відстібає мій ремінь безпеки. Холодний вітер вдаряє в обличчя разом з пронизливими дощовими краплями. Бадьорить — це добре, а то в мене така слабкість, що кола перед очима танцюють.

Перехожі озираються, напевно, хода в мене карколомна, і дівчина без яскравого макіяжу у великому місті — нонсенс. Хай дивляться, мені приховувати нема чого.

Моя поява не надихає й дівчину на рецепції. Сидить, п’є чай за стійкою, щось читає, тільки маківка світиться, але ж дзвіночок їй підказав, що в салон зайшли. Може, журнал цікавий? Прочищаю горло «кахи-кхеком», і дівчина підіймає голову.

— Ой, добрий день! — підскакує. — А я вас відразу не впізнала!

Отже, все-таки побачила, оцінила платоспроможність, а потім діловито уткнулася в журнал. Нехай скаче — не буду їй говорити, що вже майже не дружина Ярославу Володимировичу. Нічого не скажеш, поліпшили салон, називається.

Я тільки розтуляю рот, щоб запитати про Ларису, як чую її голос і, судячи з підборів і гучності розмови, вона йде в моєму напрямку.

— Так, так, добре… — пауза. — Ти ж знаєш, у мене робота, втечу не раніше восьмої… Стасе, мені час, правда… До зустрічі, сонце…

Проходиться павичем залою, робить кілька зауважень дівчатам, мовляв, чому стрижуть, не запропонувавши каву клієнткам? Волосся в чашку збирати, чи що? Кава або до, або після, а вона змушує перервати стрижку й бігти до кавоварки. Клієнтки задоволено шкірять зуби — така увага, Лариса задоволено зазирає їм у рот, а потім обертається й помічає мене.

З хвилину ми дивимося в очі, годинник на стіні відраховує другу, і я розумію, що вона щось говорить весь цей час нафарбованими й аж ніяк не розбитими губами, але не чую її.

Тільки гул. Кола перед очима танцюють румбу, підлога підстрибує.

Переступаю поріг і м’яко зачиняю двері в минуле.

Двері й минуле не винні.