15.1

Мої джинси ніби підмінили: колір той же, блідо-вибілений, але позаду непристойно висять, а на стегнах тримаються тільки завдяки ременю, позиченому в Макара. Інші речі, привезені ним із дому Яра, так і лежать нерозібраними в сумці: не я їх купувала, не мені й носити.

Під незадоволеними поглядами вдаю, що так і треба й накидаю плащ (плащ — єдина поступка гордості); тільки застібнувши останній ґудзик, спохоплююся, що верх-то піжамний, але й так зійде. Під плащем не видно, а роздягатися я не збираюся.

Щоб не навернутися — в голові ще паморочиться і слабкість не відпускає й, чесно кажучи, тіло поколює — беру Макара під руку, й ми спускаємося до автомобіля під заздрісні погляди медсестер. Цікаво, він помічає, що на нього витріщаються?

— Ти виглядаєш нормально.

— Що?

Мені якось не до компліментів, тим паче таких дивних, і взагалі я думала, що те, що між нами сталося, ми ворушити не будемо, принаймні доти, поки я остаточно не видужаю. Тому що мені страшенно хочеться набити йому пику гострими підборами, а я поки ледь пересуваю ноги в м’яких мокасинах.

— Тобі не обов’язково фарбуватися або чепурно вбиратися, щоб мати гарний вигляд, — повторює, явно незадоволений моїм тугодумством.

Напевно, потрібно подякувати — такий-сякий, хоч і не в тему, а комплімент, але я вперто мовчу. Ми викликаємо ліфт, у який, шушукаючись, забігають дві пухкенькі медсестри — сміються, перезираються, і все на Макара кидають погляди. А він дивиться прямо перед собою й час від часу стискає мою руку.

— Ти маєш неперевершений вигляд, — каже він перед виходом і окидає крижаним поглядом зажурених щебетух. Я, чесно кажучи, засмучуюсь разом із ними. Не подобаються мені ці компліменти — вочевидь, доведеться позбутися Макара раніше, а в мене такі плани на нього… були.

— Слухай, — кажу, пригальмувавши на ґанку, — може, я сама поїду?

Важкий погляд стає красномовною відповіддю.

— Ні, правда, — не здаюся, — я маршруткою, тут усього дев’ять зупинок.

— Ти маєш гарний вигляд, Злато, — а сам у вікна на медсестер позирає. — І якщо хтось думає, що макіяж робить із неї красуню, а ляскання нарощеними віями збуджує… — переводить погляд на мене. — Я не соромлюся тебе.

І чи то від несподіваної заяви, чи то загалом від абсурдності ситуації, чи то від пориву сильного вітру, я на секунду втрачаю рівновагу. Макар притискає мене до свого боку і веде до автомобіля, саджає, як дитину, застібає ремінь безпеки. Сідає сам, а я все думаю щодо його слів. Коли автівка рушає з місця, мене осяває.

— Так ти хвилювався, що я комплексую?

— Я помилився?

— Хух, — видихаю, — Макаре, медсестри дивилися зовсім не на мене.

— Якщо тобі простіше не помічати, добре.

— Це ти не помічаєш! — ніколи не думала, що буду пояснювати ЙОМУ, що він може привернути увагу жінки. — Вони дивляться на тебе, вони очей від тебе не відводять. Навіть якби я вийшла без піжами, але з тобою під руку, вони б із більшим задоволенням обговорили не мій непристойний вигляд, а твій светр.

Напевно, і його відвідує думка про абсурдність нашої розмови, тому що його погляд говорить саме про це.

— На дорогу дивися, — буркочу. — У мене немає комплексів із приводу зовнішнього вигляду. Так, є жінки, які мають кращий вигляд, — махаю рукою, щоб не відвертався, — але мене в мені все влаштовує. Звісно, до лікарні було набагато краще.

Пальці біліють, стискаючи кермо.

— Послухай… — каже він.

— Ні, якщо ти почнеш говорити… зараз… про це… я зірвуся.

Я розумію, що замружилася, тільки розплющивши очі. Макар мовчить, я з насолодою розглядаю вмиту дощем дорогу.

Так добре, спокійно, весело підморгують світлофори. Я на хвилину навіть забуваю, де я, з ким, і взагалі куди їду. Виявляється, життя в малому, ось так, мовчати, коли говорити не хочеться, знати, що в одному місті з тобою є дві людини, які тебе люблять і не залишать, і пересуватися вільно, коли захочеш, дихати поза стінами палати.

Автомобіль зупиняється біля відділення поліції.

Макар рветься зі мною, але мені вдається його переговорити. Треба ж, справжнє відділення поліції — невже кидалово може зайти так далеко, або Лариса дійсно улізла в неприємності? А як вони приплюсували її до вітрини, розбитої понад пів року тому?

Самі питання, але за цими дверима чоловік, який за гроші готовий відповісти. А грошей немає. Я все ще відкидаю думку, що це правда. Іду швидше для очищення совісті й тому, що не можу інакше.

Черговий мені вказує на кабінет. Іду туди. Не постукавши, відчиняю двері й бачу на стільці, у кутку, розпатлану Ларису з розбитою губою, а за столом жирного мужика в погонах. Капітан, якщо не помиляюся в зірочках.

— Злато! — подруга схоплюється і стискає в обіймах, але мій мимовільний зойк її остуджує. — Що з тобою?

— Уже все нормально.

— Ви принесли? — нагадує про себе капітан, постукуючи товстими пальчиками.

— Ні, — щиро відповідаю я.

Лариса задкує до дверей, мужик блідне й гаркає:

— Назад! Тоді нічого не залишається — попрощайтеся з подругою, якщо приїхали. Що ми, нелюди? Затримана, у вас три хвилини!

Лариса щось шелестить пересохлими губами. Наблизившись, я розбираю кілька слів. Вона вскочила в халепу: їй вішають уже не лише вітрину, а кілька, і крадіжку, тому що до приїзду ментів дещо розтягнули.

Вона розгублена, або натурально грає?

Я знаю, у неї є таланти, але так само знаю, що коли мені не було де жити в цьому місті, вона взяла мене на квартиру, а коханців розкручувала на орендовану або готелі. Ще я знаю, що вона залишила роботу в салоні Яра, й потім, ніхто не скасовував спільного дитинства.

Воно було і все, одне на двох, коли дві дівчинки вірили на слово.

У два кроки я опиняюся біля столу мужика в погонах, обручка сама повзе з мого пальця. Напевно, давно був час це зробити. Кладу її на стіл.

— Ходімо, — обертаюся до Лариси.

Вона вже береться за ручку дверей, але капітан б’є кулаком і хрюкає кабаном: