15.3

У автомобіль заповзаю, як інвалід, спиною відчуваючи ще кілька здивованих поглядів, але мені начхати. Подивляться й не допоможуть.

Чужі. Безіменні.

Мобільний протяжно виє. Рятую вуха, вимкнувши звук, і знову заплющую очі, дозволяючи втомі затягнути себе в дрімоту.

Я бачу двох дівчаток, які сидять у кімнаті без телевізора й говорять, говорять, тому що піти в маленькому місті нікуди, а телевізор зламався.

Я бачу двох дівчат, які обіцяють одна одній не загубитися в дорослому житті, а самі ледве приховують радість від вступу в інститути, у різних містах, але хіба це проблема для дружби?

Я бачу, як одна з них ридає на плечі в іншої, у весільній сукні, з безглуздою діадемою на голові, тому що весілля не буде; замість цього буде квартира.

А потім заміж виходить інша, і перша розгублено дивиться на обручку з діамантом, на багатого чоловіка подруги й чекає, чекає, чекає, коли ж їй, нарешті, перепаде дорога шуба!..

— Гей, — Макар уперше дозволяє собі доторкнутися до мене. — Прокидаємось.

— Не хочу більше в лікарню.

— Треба.

Розстібає ремінь безпеки, обходить навколо автомобіля, витягує мене на вітер і дощ, накинувши попередньо каптур, і кладе мою руку на згин своєї.

— Тримайся.

Мої мокасини теж проти прогулянки й обіцяють розвалитися, якщо я ще разок так їх виволочу, але як і я, слухняно йдуть до палати в незграбних бахилах. Бахили, до речі, робота Макара — я поки не можу нахилятися.

Дорогою витримуємо атаку мого лікаря, колючі погляди медсестер і тямущий погляд Наталії на мої пальці.

— Обручка мені заважала, — кажу, хоча вона нічого не запитує, а читає далі, позираючи на воркітливий екран телевізора.

Макар взагалі вдає, що його це не стосується, а я розпалююся.

— Обручка й ланцюжок — не так уже й багато за правду!

Наталя захоплено клацає книгою, Макар жваво виходить. Чудово! Ось так-то краще, коли до тебе нікому немає діла! Втикаюся в подушку й ні — не плачу, лежу з заплющеними очима, тому що болять, як піску в них насипали, і тому що хочеться плакати, пожаліти себе, але не буду! І це переживу, впораюся.

Подумаєш, чергова зрада.

Я дуюсь на весь світ до самого ранку. Ні, вночі я, звісно, сплю, але так, від безвиході, і то кошмари сняться. А ось вранці дивуюся: це ж треба так накрутити себе, засмутитися і зробити всіх винними за те, що не лізли в душу!

Так, прокидаємося й робимо настрій.

Наталі немає — напевно, на процедурах або прогулянці, а я ледве встигаю привести себе до ладу (попуск на лікарняні умови), як двері з гуркотом розчиняються й мене, не приховуючи радості, обережно обіймає темноволосий хлопчина.

За ним стоїть бабуня, у костюмі беж, з квіткою-шпилькою на голові й такою рідною усмішкою, що я як рюмса тримаюся з останніх сил під час бурхливих привітань.

— Ух ти! Змінюєш професію? — це я помічаю в бабусі ноутбук під пахвою.

— Освоюю нові технології, — не кліпнувши оком, видає вона.

Єгор гордо випинає груди, і немає сумнівів, хто в бабусі учитель. Вони навперебій розповідають, як влаштувалися — бабуня в готелі, неподалік від лікарні, Єгор — певна річ, у злегка отетерілого від його повернення брата, погрожуючи тому: в разі чого втекти до нових родичів у глибинку. Мовляв, там його люблять і завжди приймуть.

Тут він робить паузу, а я так старанно киваю, що ломить шию. Продовжує, такий задоволений, час від часу на бабуню позираючи, мов би звіряючись у показаннях, а вона ледь встигає зганяти з обличчя розчулення, прикидаючись суворою. Та ще парочка!

— А тепер про головне, — серйознішає хлопчик. — Я провів переговори з братом…

— Можу собі уявити…

— Не можеш, — підморгує, — він дав мені десять хвилин, за час яких я виторгував кілька мільйончиків. Ну нам же потрібно на щось жити! І я ж заборгував бабусі!

— Ось як! — хвалебний відгук від кредитора. — Обговоримо відсотки, що набігли?

— Я розрахуюся поцілунками.

— Не треба мені погрожувати!

За їхньою легкою баталією намагаюся відвернутися і прогнати думку, що гроші за розлучення — компенсація за смерть моєї дитини. Кілька мільйончиків… бездітні пари купують дитину набагато дешевше, щоправда… живу дитину. А я можу залишитися гордою, принциповою і гроші не взяти.

Але я візьму, залишивши гордість і принциповість при мені. Нехай платить. Його гроші дуже допоможуть у тому, чого я хочу. Без них ти нуль у світі Яра, а мені саме в його бік.

— І жити я буду з тобою! — вигук Єгора повертає мене в реальність.

Хитаю недовірливо головою: Яр не відпустить його до мене, але хлопчик розуміє по-своєму.

— Так, — зазирає грозою в очі, — буду. Я дуже впертий. І зовсім недорого тобі обійдуся. Вчитися в Англії я не збираюся, тож поки виросту, грошей нам вистачить, а потім я зароблю.

Приємно вражає факт, що хлопчик не розглядає варіант зі спадщиною. Так і хочеться затискати його, але він зараз такий серйозний і такий чарівно-дорослий.