14.4

Що сказати? Усі ми вчимо дітей не брехати, а самі, прикриваючись, що так на благо або просто швидше — брешемо, навіть не помічаючи. Брешемо за звичкою.

— Так, — кажу я, — але наші стосунки з твоїм братом не повинні…

Він схоплюється, походжає палатою, обертається з таким рішучим виглядом, що на секунду мені ввижається Самарський старший.

— Коли мені виповниться вісімнадцять, тобі буде двадцять вісім. Нормально. Ти мені підходиш. Одружимося. А доти тобі доведеться… загалом, я буду жити з тобою, а не з братом, але врахуй, виховати чоловіка під свою дудочку тобі не вдасться. Муха залетить у рот.

Я все ще під враженням, і не розумію, який зв’язок між мухою, чоловіком і вихованням, тоді він підходить, і двома пальцями стискає мені щелепу.

— А як і чому ти тут опинилася, я сам дізнаюся, можеш не розповідати, — милостиво дозволяє й далі перебувати в шоку, потім посилає комусь сигнал мобільним і усміхається, як золота рибка Омельку-Дурнику. — І, до речі, я вже отримав згоду твоєї бабусі!

Даремно він турбується знову зібрати мені щелепу, тому що коли двері впускають ще одного візитера, я ахаю.

— Бабуня!

А вона входить у палату в білому штанному костюмі, оглядається, піднявши кущисті брови, киває манірному Єгорці, який взяв в неї з рук пакет з ароматними фруктами, й тільки після цього мигцем позирає на мене. Здивовано затримується на обличчі й суворо попереджає:

— І не думай при мені ревіти!

Мені все-таки вдається обійняти її, і вона якось відразу втрачає всю свою суворість і удаваний спокій, але я прикидаюся, що не чую зрадницьких схлипів. Ось що означало «ми». Єгорка й бабуня!

— Як ти… Як ви тут опинилися?

— А, — бабуня махає рукою на Єгора, який стоїть за її спиною. — Це все мій новоспечений онучок!

Хлопчисько в удаваній покорі ховає погляд і зітхає, мовляв, каюсь, ага, каюсь, а бабуня вивалює правду далі:

— Дзвонить мені одного разу на мобільний і каже, так і так, мовляв, мене звати Єгор, чи пам’ятаєте ви, як я вас у гості запрошував? Я кажу, що таке не забувається, квитки й автомобіль досі чекаємо, як наобіцяв. А він мені: усе як домовилися, тільки плани трішки змінилися. Чи не хочете ви, бабусю, заплатити за зустріч із єдиним онуком?

Я в усі очі дивлюся на Єгора, а той тре носком кеда лікарняний лінолеум.

— Мені, каже, — продовжує бабуня, ледве ховаючи усмішку, — потрібні гроші, щоб з Англії втекти. Я питаю: навіщо? А він мені: щоб онуку вашу знайти й почати робити щасливою, а то вона загубилася і я їй потрібен.

Хлопчик підіймає на мене допитливий погляд, і я впевнено киваю.

— Потрібен.

Задоволений, він дає спокій лінолеуму й сідає в мене в головах, перебираючи волосся. А от би чоловік був таким ласкавим — я не проти, усміхаюся подумки.

Бабуся продовжує пікантну історію.

— Ну ось і заразив мене сумнівами! — вигукує вона. — Від тебе кілька днів ні слуху ні духу, телефон мовчить, до твого чоловіка не додзвонитися. Так, ти потім зателефонувала й набрехала, що телефон загубила на відпочинку на курорті, але можна подумати, ти говорила не з улюбленою бабусею. А то я не знаю, що ти домосида, і якщо й поїдеш на відпочинок, то з чоловіком. Загалом, довелося освоювати нові технології та переказувати гроші, що я відкладала на смерть — на картку мого онука. А тепер уже й не знаю, скільки доведеться жити, щоб зібрати їх назад. Будете терпіти мене, попереджаю, що з віком стаю тільки гіршою!

Єгор заливається сміхом попри всі старання бабуні виглядати суворою і злопам’ятною дамою. Обіцяє повернути вкладені в нього кошти з відсотками. Бабуня вдає, що ловить його на слові, посилає за водичкою в кіоск біля лікарні й, користуючись нагодою, розпитує про все.

Я кажу їй, і вже не плачу, а з подивом відчуваю смуток. Так дивно, серце знову б’ється, і я знову відчуваю, як воно тривожно стискається.

Бабуня не запитує, що буду робити далі, не ставить дурних питань: пробачу чи ні. Вона каже найголовніше, що я не одна, і я відчуваю, як у мене вливаються сили.

Єгор повертається дуже швидко — мабуть, біг? Але в руках у нього немає пляшки з водою, немає нічого, крім купюри, яку стискає в кулачку.

— Ти розлучишся з ним, і ми відсудимо в нього багато грошей, — дивиться на мене з викликом. — Так, у мене свої методи збору інформації. Ти ж вважаєш мене маленьким — довелося підслухати, а заразом заплатити медсестрам, щоб не заважали.

— З моїх грошей? — невинно уточнює бабуня.

— На дрібні витрати в мене були, я кілька днів не їв булочок, — підморгує мені. — Гей, вище ніс! Зі мною не пропадеш! Віриш?

Киваю.

І в мене миготить страшна думка, що він — мій маленький ангел-охоронець, і що якби Яр не відправив його в Англію, усе могло бути й інакше.

Але я не нарікаю й не ворожу на кавовій гущі. Він тут і виконує свою обіцянку: я дійсно щаслива бачити його й бабуню; і так відпускати не хочеться, але вони з дороги — їм потрібно відпочити, а лікарня навіть на гостей діє гнітюче.

Наталя повертається вже після того, як вони йдуть. Читає мовчки. Й ось не сварилися, а ніби у сварці. Я теж мовчу. Мовчить Макар, зазирнувши до мене.

Сидимо, як у склепі, тільки клацають клавіші електронної книги, і раптом у палаті мобільний пронизливо заспівує.

— Твій?

Дивлюся на ім’я, що висвітилося, і все-таки натискаю.

— Алло! Злато! Алло! — кричить у слухавку Лариса. — Будь ласка! Вони посадять мене! Вони посадять! Ти можеш приїхати за мною?! Прошу тебе! Злато!

— Де ти?

— Я в поліції! Будь ласка, Злато! Будь ласка!

Вона плутано розповідає, що її замели менти, за ту вітрину, що розбила майже пів року тому, вимагають гроші. Телефон бере чоловік і повторює майже слово в слово. Він дає мені годину на роздуми.

— Це кидалово, — говорить авторитетно Наталя.

— Для лохів, — додає Макар.

— Так, — погоджуюся, — схоже.

І повільно підіймаюся і йду до шафи з речами. Я нічим не ризикую. Макар відвезе на автомобілі, а грошей для викупу в мене однаково немає.