14.3

Я тисну плечима — сподіваюся, на цьому й зупинимося в переліку, що там у нього що означає.

Я на роботу до нього не збираюся, та й у друзі не рвуся. Ось він високий, середньої статури — загалом, можна сказати, звичайний, а якась аура в нього тяжка. Зайшов і зайняв весь вільний простір, як порив сильного вітру.

Повіривши в алюзію, хапаюся за спинку ліжка, а то хіба мало, мені падати не можна.

— То що, тільки послухати? — нехай би вже швидше почав і скінчив.

Він, вивчивши мої стиснуті пальці й напружену позу, киває.

— І допомогти або відмовитися, — додає.

— А відразу відмовитися не можна?

— Ні, — усміхається по-акулячому. — То я почну?

— Ну, — милостиво погоджуюся, — нумо.

Напевно, думаю, з Наталею хоче помиритися, і хоча я навряд чи зійду за мудрого порадника в цій справі, сам факт тішить моє самолюбство. У любовні стосунки інших краще не втручатися, але хто дотримується цього правила? Уже дуже велика спокуса, раптом твою пораду послухають і все вдасться, сказати потім самій собі через багато років, біля каміна, за чашкою вина: «Ех, якби не я…»

І я вже готова посмакувати муками Матвія, і поблажливо та трохи підбадьорливо йому усміхаюся, як чую неймовірне:

— Я хочу провчити Наталю.

І якщо в мене й залишалися найменші ілюзії, що кохання трапляється, вони остаточно випаровуються. Дивлюся на чоловіка, як на ворога: і треба було йому приходити?! Мені й так на душі кепсько, а він…

— Ви знаєте…

Могла б підвестися й була б сильнішою — підвела б до дверей, розвернула задом і стусана б, з відбитком зневажливої стопи на вузьких джинсах. Навіщо упаковувати себе в речі на два розміри менші? Жиру немає, визнаю, але інші частини тіла занадто випирають!

— Я кохаю її.

Напевно, моє обличчя виказує моє здивування, тому що чоловік повторює:

— Ви не помилилися. Я кохаю Наталю, не зважаючи на її нестерпний характер, звичку тримати все в собі й вірити чуткам, що стверджують, що вона мені не потрібна.

— І саме тому хочете провчити?

— Так, — він анітрохи не збентежений моєю колючістю. — Інакше вона піде.

— У вас усе запущено.

— А кому легко? Мені дуже потрібна ваша допомога, Злато, дуже. Наталя хоче піти, вона думає, я про це не знаю. Якщо я почну наздоганяти — вона побіжить далі. Тому я дам їй піти, але мені потрібно знати її відхідні шляхи на випадок… якщо вона не повернеться.

Ніколи не бачила чоловіка, який би відкрито зізнавався в почуттях. Напевно, це й підбило мене погодитися йому допомогти. Це, а ще їхня історія кохання.

Наталя вже не раз, не знаючи того, тікала від Матвія. Зустрічалася то з одним хлопцем, який і мізинця її не вартий, то з іншим. Хлопці були між собою друзями й обидва, домовившись, відійшли вбік. Мовляв, тому що обидва кохали.

А насправді — обидва її кинули.

У них будувалося нове життя, а Наталя так і борсалася думками в минулому, поки Матвій — він, на щастя, був її безпосереднім керівником — не перевіз її у своє місто. У неї не було шансів не закохатися в нього, і як він радів, коли вона, всупереч його статусу одруженого і всупереч чуткам, якими живе кожна фірма, була з ним.

Але одного разу повірила не йому, і зараз, як заєць, мчить, замітаючи сліди. А на неї ж чекають. Її кохають. Потрібно просто підштовхнути в правильному напрямку.

Після того, як Матвій йде, я ще довго думаю над його проханням. Може, і не доведеться втручатися, дуже не хочеться виглядати злом.

Нехай миряться, нехай вибачає його й живуть довго й щасливо, без драм і голлівудських погонь, а, космосе? І навіть якось не заздрісно, що їй і Яр, і Матвій. Напевно, людина гідна такого кохання, а я…

І раптом двері відчиняються і я бачу темноволосу пичку, яка мені усміхається на всі тридцять два. Кліпаю. Хлоп’яча долоня наїжачує волосся й махає мені.

Моя рука машинально зависає в повітрі, а мої очі… Кліпаю знову.

Так не буває.

Його тут немає, він в Англії, і Яр би ніколи не підпустив до мене дитину після всього. Але хлопчик не йде. Навпаки, втискується повністю.

— А чому б не відчинити двері? — буркочу хрипко, і різко видихаю, коли він кидається до мене й обіймає і стискає так міцно, ніби нас розлучають знову.

— Єгоре… — наїжачую його неслухняне волосся. — Єгорка!

Я все ще не вірю, що це він. Ось тут, у моїй палаті, а головне — після всього…

— Твій брат знає?

Хитає головою, вперто дивиться в очі.

— Спочатку ми приїхали до тебе. Дізнається. Пізніше.

Цілую в схудлі щічки. Такий рідний мені чоловічок, аж серце виривається з грудей назустріч. Але як він тут опинився?!

Відсувається, настовбурчується їжачком, мабуть, не дуже бажаючи зізнаватися, і каже, мов дрібницю:

— Твій скайп мовчав, брат казав, що тобі не до мене, але… я знав, що ти не могла мене забути.

Я притягую його до себе, змушуючи майже лягти, і він говорить кудись у грудну клітку, говорить тихо, і все більш впевнено, тому що я не сміюся. Тому що я його чую.

— Ти щовечора бажала мені доброї ночі, — він продовжує говорити, а я тихо плачу й відразу стираю сльози. — Ти щоранку бажала мені хорошого дня.

Він замовкає, а я, намагаючись придушити новий потік сліз, кажу:

— Ти маєш рацію, я про тебе не забувала.

Маленький вразливий хлопчик, який нікому не потрібен, крім мене, як же мені тебе бракувало! Як же я скучила за твоїм сміхом, за твоїми візитами через балкон, за твоїми витівками, за очима твоїми темними, у яких відбивається світло, незважаючи ні на що. Світло й таке бажання бути гідним любові.

Ти гідний, повір, ти гідний, тому що ти справжній.

— Це він? — вирівнюється, щоб бачити мої очі.