14.2

Але щоб переконатися, я ставлю невинне запитання:

— Симпатичний мужик, правда?

— Так, — не лукавить.

— Такого один раз побачиш і…

— І що? — присувається на ліжку ближче. — Кохання з першого погляду? У вас саме так і було?

Та ні, переконуюся, не прикидається. Вона дійсно його не впізнала. Так що ж їх пов’язує? А я вже припускала, що розгадка — ось вона, тільки простягни руку. Ну що ж, поговоримо? Як із попутником. Її-то історію я вже знаю…

І я розповідаю про Яра, про нашу зустріч, квапливе заміжжя, про те, що мала дурість закохатися в нього; про дитину, яку втратила, а під кінець згадую про весільну сукню. Деталь, яка не дає заспокоїтися. Наталя, вислухавши, погоджується, що деталь дуже важлива.

— Знаєш, — каже задумливо, знову відкинувшись на подушку, — мені здається, усе було підлаштовано.

Й ось уперше після того, що сталося, я відчуваю хоч якесь почуття: а саме впізнавання. Так, підлаштовано, й адже інтуїтивно я знала це із самого початку, але сама себе вмовляла повірити.

Випадкова зустріч у барі, за випадковим збігом туди приходимо я й Лариса, гучна розмова в сусідній кабінці, й моє спонтанне рішення на парі з подругою.

Які шанси за теорією ймовірності? Один до мільйона, або трохи менше?

Й ось ще. Єгор. Адже він просив роззирнутися, казав, що я сама собі все навигадувала, а навколо облуда: і Яр, і дім. Хлопчик не міг піти проти брата, але намагався попередити. Потім, коли ми знайшли спільну мову, він, мабуть, сподівався, що в нас із Яром щось складеться.

Не склалося. І на краще.

Ось тільки Єгора шкода. Я звикла до нього, прив’язалася, він — рідний для мене чоловічок, але ми навряд чи побачимось. Хлопчик в Англії, у нього блискуче майбутнє, а я тут і для його брата я — повія.

Треба ж, тугу за дитиною відчуваю: а я, виявляється, відхідлива й живуча.

І дурепа — нехай і неприємне, але відкриття. Відповідь лежала на долоні, але я наосліп бігла за ідеальним чоловіком, він вислизав, вигадував свою одвічну зайнятість, а я чекала.

Іграшка в казковому будиночку. Балакуча кішка, якщо згадати його гарячий шепіт.

І все-таки як саме вони все провернули? Нехай плаття із салону спочатку чекало на відповідну наречену Ярославу Самарському, складаючи комплект із його костюмом. Нехай шукали дівчину, худеньку, середнього зросту, згідну на авантюру.

Але як вийшли саме на мене? Не підійшли, а закинули вудку і вичікували. Адже й не просто так, а на підгодованому місці!

— Ти щось згадала, — зауважує Наталія.

— Ні, просто я тепер знаю, як у світі з’являються ясновидці.

— Народжуються, як усі.

— Народжуються, як усі, а потім із них струшується облуда.

— Як із тебе?

— Ага.

— Ух! — підскакує на ліжку, очі блищать лукавством і передчуттям. — Поворожиш?!

— Та нічого тобі ворожити: пробачиш свого сіроокого і вийдеш за нього заміж.

— У нього троє дітей.

— А ти йому народиш четвертого.

— Ні. Не хочу. Він… з ним усе складно.

— Не сперечайся зі мною!

Вдає, що лякається, і замовкає, тільки очі виказують цікавість: розповім чи ні, чим мене осяяло. Я, витримавши п’ять хвилин, розколююсь і говорю про Ларису, про нашу розмову, про три місяці без квартплати, про те, що в клуб мене притягли практично силою, плюсуємо до всього один порожній столик, безкоштовні коктейлі від бармена, і вуаля! Наївна наречена для мільйонера готова!

— Логічно, — погоджується Наталія, — і все-таки щось не сходиться.

— Що?

— Не знаю, щось крутиться в голові й не можу вловити.

Зізнатися чесно, я теж. Є якийсь сумнів, а в чому він полягає… Я чогось не бачу, щось не охопила…

— Сподіваюся, не доведеться чекати наступного потрясіння, щоб скласти всю картинку, — кидаю своє бажання в космос.

Це я телевізор передивилася. Днями саме показували передачу про всесвіт, який чує всі наші бажання. Раніше я б не повірила, а тепер думаю, що хтось же зберіг мені життя, хтось повернув, назвавши чиїмось щастям.

Він, звісно, помилився, від мене тугою за версту тхне й навряд чи я комусь буду в радість, але наявність вищих сил це не скасовує.

А Наталя знай собі підсміюється.

— Чекай, — каже, — сподівайся.

І я, не втримавшись від шпильки, спересердя кидаю:

— І як Матвій тебе терпить?

Каюсь, каюсь, але в неї дійсно кепський характер! Її б заміж за Ярослава — ще питання, хто кого б тягав за волосся. Й образлива — жах! Зітхнувши, виходить із палати. Та ну й нехай! Хоч спокійно подумаю, може, і знайду пазл, що вислизає.

Тільки налаштувалася, тільки заплющила очі…

— Вибачте, до вас можна?

Так із заплющеними очима й аналізую: чоловік, допенсійного віку, незнайомий, і мені байдуже, хто він.

— Сьогодні не приймаю.

Зрозуміло ж, що людина спить — чого турбувати?

— Злато…

Рефлекс спрацьовує, і розплющую очі. Дійсно, чоловік, на пенсію явно не збирається — від тридцяти до сорока за віком, трохи втомлений — з дороги, чи що? Ага, згадала: я разом із Наталією якось спостерігала за ним із вікна.

— Матвій? — підіймаюся на подушках.

Він миттю опиняється поруч, допомагає мені влаштуватися зручніше, щоб не стелю, а його розглядати. Сам озирається на двері, кидає погляд на годинник і знову на мене, і сідає на сусіднє ліжко. Поспішає, очевидно.

— Наталя вам про мене розповідала?

— Тільки стисло, — заспокоюю його.

Він з розумінням усміхається. А нічого чоловік — приємний і дітей любить.

— Я знаю стисло про вас, ви — про мене. Не проти, якщо поговоримо?

Одного поля ягода з Яром — відразу до справи, нахрапом, поки не отямився. Ось даремно я знову про того, про кого не потрібно згадала — і так настрою не було…

— А довго? — кошуся на двері. — Мені, знаєте, базікати ще важко.

— Вам і не доведеться, — заспокоює й сам помітно розслабляється. Його мобільний голосить, але він немилосердно тисне відбій. Втомившись, вимикає звук. — Це має означати, що я зайнятий.