14.1

Дні тягнуться равликами, у палаті нас тільки двоє, якщо не брати до уваги телевізор, тож волею-неволею спілкуєшся.

Точніше, спілкується зі мною Наталя, а я слухаю. Якщо набридне — заплющую очі, і вона замовкає, вимикає телевізор, щоб не заважав, і тихо клацає електронною книгою. Любить читати. Це ще одна схожість, яку я виявляю.

Так, ми схожі з нею. У своїй нелюбові до затягнутих розмов, неприйнятті зубоскальства з ввічливості, і є щось спільне в долі. Обидві провінціалки, обидві з вищою освітою, дипломи з відзнакою, обидві приїхали у велике місто з купою «мрій» в очікуванні принців. А трапляються тільки мерзотники з бракованими коронами.

Майже тиждень ми поруч.

Я знаю, що в неї є одружений коханець, якого не пускають у палату на її прохання, але він однаково передає їй квіти, продукти й оплачує лікування. Знаю, що була вагітна від іншого, але хтось зіштовхнув її зі сходів, і вона втратила дитину. Знаю, що чекає, коли коханець приїде, й сумує, коли він їде, а побачитися так і не вдалося через її характер.

Кохає його. Дуже, якщо не прикидається.

Я трохи заздрю їй. Так, вона втратила дитину, але зіштовхнув її не коханий чоловік, і потім… той, кого вона чекає, поруч, нехай навіть за дверима, нехай навіть вона поки вдає, що він їй не потрібен, нехай робить вигляд, що не вірить у кохання, нехай навіть він одружений і має трьох дітей, яких він навряд чи кине.

А в мене ні дитини, ні коханого чоловіка.

У мене є Макар.

Мені здається, він не просто приходить, а живе в сусідній палаті. З’являється часто, подовгу сидить біля ліжка, визираючи щось у вікно. Відвертої розмови не було і, мабуть, не буде: не хочу витрачати час на порожні слова.

Яра немає навіть після всього, що він зробив. Просто викинув за борт. А Макар влаштував у лікарню, оплатив лікування й ліжко у двомісній палаті; він тримав мене за руку, коли я вмирала.

Він.

Коханець, ласки якого я не пам’ятаю.

Я дивлюся на нього без злості. Нічого не відчуваю. Хоче допомогти вижити — та як знає. Хоче платити за ліки — ну, якщо лікарі не проти…

На нього задивляються медсестри, і він міг би обрати будь-яку,  а везуча я. Але і везінням не втішаюся. Ні-чо-го.

Я як пустеля, де замість пісків чорний сніг. Як прим’яте поле з пшеницею. Втім, дарма я згадала про пшеницю, хоча…

Дивно, але теж майже нічого не відчуваю… Краще б вигоріли не почуття, а пам’ять, краще б злість пройшла повз. А так я мов маятник — від роздратування до ненависті й назад, якщо зупинюся — забуття, але жага помсти підштовхує.

Набридло валятися без діла. Скоріше б підвестися, піти з лікарні! І Макар єдиний, хто мені допомагає. Я не знаю його мотивів. Не знаю, за що він так вчинив зі мною. Зараз мені важливо інше: він не залишив мене, і він може мені стати в пригоді. Через почуття провини — адже він відчуває, він — не я, — через пристрасть, симпатії — мені начхати.

Я використаю, що дають, а потім викину у кватирку. Мені не боляче, не соромно. Мені ніяк.

Навіть дивно. Я — не я. Але в цьому є і свої переваги…

Якось увечері телевізором показують Яра на світській тусовці, але я не перемикаю, навпаки додаю звук, і слухаючи легке марення, спокійно роздивляюся його нову пасію. Брюнетка-анорексичка: чи то ведуча, чи то модель, такої краси, що дивитися немає на що, та і страшно. Я й то в лікарні маю кращий вигляд.

А вона щебече про спільні плани, про черговий ювелірний салон, подарований татком. За статусом вона йому більше підходить, та й погляд порожній, як у мого чоловіка. Скляний. Подивися він так на мене в перший вечір, я б повз пройшла, навіть за всі шуби світу, а брюнеточка збирається заміж, за нього.

— Але, Ярославе, хіба ви не одружені? — вдавано дивується всюдисуща Катя.

Чудова журналіст, чудова в неї пам’ять.

Мій чоловік відмовчується, а брюнеточка, вчепившись у його рукав, щебече, що це чутки, чутки й нічого крім чуток, жодної дружини у Ярослава й не було.

— Але я сама брала інтерв’ю у вашої дружини, — не збивається з пантелику ведуча.

Розумничка, я й зараз можу тобі дати ексклюзив. Ось нехай тільки дехто спробує сказати, що мене в його житті не було! Я вже підводжусь войовничо на ліктях, коли чую втомлений голос Яра:

— Я одружений, Катю, ви маєте рацію, — і, дивлячись на дівчину поруч із собою, трохи повагавшись, немов згадуючи, хто вона, додає: — Спільні плани краще узгоджувати зі мною. Раптом я не в курсі?

Іде, не обертаючись, брюнетка кидається слідом. Ведуча усміхається, камера ловить мить, а мені байдуже.

— Ну і сволота! — чую презирливе з правого боку.

Повернувши голову, згадую, де я і хто зі мною поруч, і перемикаю канал.

— Ти навіть не уявляєш, яка…

Але це я так, буркочу, жодного розчарування немає, а Наталя хапається за слова і пропонує все розповісти.

— Розповісти що? — починаю злитися.

— Хто він тобі, — вдає, що злості не помічає.

— А тобі-то навіщо?!