Але подивимося, поборемося!
Ось так, на очах у камер і тих, хто спостерігає за кривавою ходою біля моніторів, роблю ривок і вдаряю під коліно Яра.
Від несподіванки він присідає, а я біжу, біжу, біжу…
Ні, мені тільки здається, що біжу, тому що він, навіть не роблячи кроку, знову намотує моє волосся на кулак і тягне до виходу на задній двір. Виявляється, я просто переповзла через його черевики, руді, як у Макара.
Або в Макара як у нього? Або черевики одні на двох? Нісенітниця якась…
Повзу швидше, щоб звірити шнурки. І падаю. І хриплю від рваного сміху в божевіллі. Як різко скриплять ідеально промаслені двері… Як гучно стукають м’які туфлі Яра… Як солодко пахне його одеколон…
А мені б часточку грейпфрута в пересохле горло…
Вулиця зустрічає моє оголене тіло крижаним асорті з дощу і вітру — добре, думаю відчужено, змиє кров. Асфальтова доріжка прикидається покривалом — добре, помічаю, що не білим килимовим покриттям, там я вже встигла відзначитися. А черевики, забарившись, йдуть за двері.
Засув…
Я сама. Нічого не відчуваю, практично нічого не бачу — тільки бруд куди б не простягнула руку… Вологий, темний, теплий.
Сховатися…
Кидаю на себе жменю, другу…
Так, здається, справді тепліше, і я заплющую очі в напівсні-напівмаренні. А брешуть, коли у фільмах показують, ніби все життя пробігає.
Брешуть. Відразу видно, що жоден режисер не вмирав по-справжньому. Я б їм розповіла…
Немає жодних миготливих спогадів. Немає жодних картинок із минулого. Тільки майбутнє, яке могло б бути. Або все ще може, якщо розплющиш очі на голос, що кличе.
Але я не можу. Там так холодно й так боляче. І на величезних плитах сидить ненароджений малюк. Мій малюк. Він гарний, у дитячому строгому костюмі в смужку, на ногах маленькі руді черевички, а волосся таке світле й довге, до плечей, а очі…
Дивиться на мене й серйозно каже, як дорослий:
— Ні, мамусю, ще рано.
А я тягнуся до нього, щоб обійняти. Вислизає, хоча бачу — йому б хотілося хоч раз відчути, як це, щоб його любили на руках у його мами.
— Мамуся, ні!
Мій малюк, йди до мене, не бійся. А хочеш — я…
— Мамусю, тобі не можна!
Він озирається, але я бачу тільки яскраве світло за його крихкими плічками. Мій малюк робить крок назад, і світло обволікає його м’яко, немов оберігаючи.
— Мамусю, дай мені ім’я! Швидше! Будь ласка!
З останніх сил я шепочу неслухняними губами:
— Святослав…
І падаю в темряву, коли він зникає.
Скільки я тут лежу? Я не знаю. По плечах і кісточках відчайдушно стукає дощ, я висовую язик, щоб зловити бодай краплю, але навіть цей рух спричиняє нову блювоту.
Добре, що зараз я вже практично не розрізняю запахів й очі заплющені, а то якось гидко, обличчям у цьому…
Я, напевно, ще далі відступаю від життя, тому що уривками бачу нове марення, ще більш нереальне. Мені бачиться: наді мною схиляється Яр, колишній Яр, й очі колишні, тільки хворі, ніби в них відбивається вселенське горе. Він хоче доторкнутися до мене й не може зважитися.
— Не можу… — шепоче тихо.
І я його розумію, і ридаю замість нього. Або це все дощ…
Він не може після всього, що зі мною сталося, не може після Макара. Гидує. Я більше не його казкарка. Я — шалава.
— Іди, — жену геть примару й ледь підіймаю свинцеву руку.
Востаннє. Однаково ж не в житті. Доторкнутися. До його пшеничного волосся.
Але моя рука нерухома. Може, і добре. На ній бруд, а в нього волосся таке гарне. Заплющую очі, і марення зникає, а мене несе у вир порожнечі.
— Чшшш, чшшш, — шепочуть незнайомі хвилі.
Я злітаю, але невисоко.
— Будь ласка, тихіше.
Невже кричу? Тут як у бункері — тепло, темно, дуже тихо. Тут добре. Я не буду виринати, я розгорну полохливі крила.
— Швидше!
Так, зараз.
— У нас мало часу!
Не квапте, я намагаюся.
— Злато!
Так, так, поки ще тут, ось тільки зроблю крок…
Але мене, скрутивши в трубочку, відкидає назад, а щось рве крила в мене на очах і шипить, що ще рано, рано я зібралася заспокоїтися. Ось коли засвою урок, ось коли зрозумію, для чого народилася…
— Для батьків, — сперечаюся з кимось невидимим і вишукую в порожнечі відібрані в мене крила.
— Так і знав. Лети, чиєсь щастя!
І мене знову засмоктує у вирву і випльовує, пропустивши через м’ясорубку. Так боляче, що дихаю через раз. І дивлюся в стелю з маленькою тріщинкою. Павучок? Похитнувся і… на підлогу. Щось шкода його, уже хай би впав на мене, я м’якша.
Стоп, а де я?
Намагаюся повернути голову і… натикаюся на Макара, що сидить біля ліжка.
— Ти…
— Тобі поки не можна говорити, — його палець закриває мої уста. — Мовчи, гаразд? Ми поговоримо потім.
Я повертаю голову вбік.
— Поки все, що ти маєш знати — я поруч, я тебе не залишу і… я — твій друг.
Продовжую дивитися в стіну.
— Відпочивай. Я незабаром повернуся.
— Ні…
Не можу поки говорити багато, кожне слово ріже ножем нутрощі, але Макар мене зрозумів.
— Я повернуся однаково.
І йде, нарешті залишивши саму. Жовті стіни, тріщинка на стелі, павучок, ліжко, на якому лежу, й запах ліків однозначно вказують, що смерть тимчасово зазнала фіаско.
Чи рада я? Не знаю. Почуття ніби обколені лідокаїном. Подумаю потім. Для чогось же я залишилася…
— Якщо вам що-небудь знадобиться, дайте якось мені знати, — чую за спиною жіночий голос. — Кліпніть там, або рукою махніть.
У голосі усмішка. Медсестра? Я не чула, щоб хтось заходив.
Повертаю чавунну голову, яка силкується розвалитися на шматки, і бачу, що не сама в палаті. Поруч, на сусідньому ліжку, лежить темноволоса дівчина, яка мені привітно усміхається.
— Мені вже скоро на виписку, тож я можу й за сестрою збігати й води подати. Мене Наталя звати, але це я так, познайомитися. Навряд чи ви поки зможете вимовити моє ім’я. Ви тільки не соромтеся, добре?
#2761 в Любовні романи
#1312 в Сучасний любовний роман
#757 в Жіночий роман
Відредаговано: 08.12.2021