13.1

Далі все зливається в нескінченний страшний сон, один із тих, коли свято сподіваєшся, що спиш, і запевняєш себе, що спиш, і терпиш, знаючи, що одного разу прокинешся.

А я розумію, що все, що відбувається зі мною зараз — дійсність. І я дивлюся на екран, де переплітаючись, стогнуть в оргазмі двоє людей, і де один із них — я.

— Ти — повія, — спекотний шепіт, і відразу ж руки, колись кохані руки, повзуть мені під блузу.

А я вириваюся. Я не хочу так.

Але вони сильніші, і спідниця моя задирається до талії, а чоловічі долоні повзуть вище, до трусиків. Ніжно гладять, ледь торкаючись. Мабуть, так ніжно не було навіть у наш перший раз.

— Червоні, — із захватом видих.

Так, сьогодні одягнула. Улюблений колір мого чоловіка. Чоловіка! А не того, хто намагається викликати збудження в мені силою!

— Яре, не треба…

Не чує. Руки його, залишивши трусики, підступно повзуть під блузу, ривком розхристують її, змушуючи ґудзики жалюгідно стукати підлогою. Або то мої сльози?

— Будь ласка, Яре…

— Я хочу, щоб ти кінчила, — пальці його стискають мої соски, всупереч очікуванням, ніжно. Так ніжно, що мимоволі майнула думка попросити більшого. — Хочу почути, як ти кінчаєш. Зі мною. Адже ми обоє знаємо тепер, що ти можеш.

Смішок, і мені чується гіркота в ньому, але начхати, тому що мені гіркіше. Я намагаюся зупинити іншу руку, що впевнено заповзає мені в трусики. Теж ніжно, жахливо ніжно. Був би він грубим, у мене були б сили боротися, а так…

Тихий стогін для нього підказка, і він слухає моє тіло, але не слова, що зриваються з губ. Я прошу, вигинаючись у його руках. Прошу припинити, насаджуючись на довгі пальці. Я тону в задоволенні, всупереч логіці, всупереч тому, що відчуваю: зі мною не Яр зараз — незнайомець.

А він радий. Він задоволений. Він чекає, і я майже виправдовую його очікування, але коли до спалаху залишаються мікросекунди, люто відштовхую його й огидний ноутбук убік.

— Припини!

— Ти не кінчила.

— Припини!

Насувається грозовою хмарою, заганяє мене в кут, між плитою і столом, між гострими шафками. Посміхнувшись хитро, спритним рухом підіймає й саджає на дерев’яний стіл для оброблення. Його губи так близько, очі горять обіцянкою, але я не хочу, а обіцянкам більше не вірю.

— Чому ні? — спирається ліктями по обидва боки, і дихати практично неможливо.

А мене мучать інші питання. Чому він до божевілля вродливий навіть у цю хвилину? Чому моє серце все ще б’ється?

Долоня самовільно лягає на його вилицю, підіймається до волосся пшеничного кольору, але безвольно падає вниз.

Не можу… не треба… Я так люблю його волосся, що якщо доторкнуся, дозволю все. Ховаю розчарований видих, і кажу, як є:

— Тому що ти мене зрадив.

Він із хвилину дивиться на мене так, ніби я говорю китайською, а він пробирається через незнайомі символи. А потім заходиться різким сміхом, а я в якомусь захваті розглядаю комір його червоної сорочки, підіймаюся поглядом від горла до підборіддя, запалих щік і очей кольору ночі, опускаюся до засмаглих зап’ясть. Йому пасує червоний колір: вони з владою нероздільні.

Помічає мій погляд, але розуміє по-своєму, у звичній для цього дня збоченій формі.

— Зрадив?! Я?! Тебе?! Ну звісно! Я — лев, а ти — бідна овечка!

Хапає мене за горло, але не душить, обережно погладжує шкіру. Дивиться в очі з докором і якоюсь дитячою образою, й запитує ніжно:

— Навіщо?

Починаю виправдовуватися — він не чує, повторює, як заведений:

— Навіщо… знову?

І відходить до пляшки. А я переводжу дух, обсмикую й без того занадто коротку спідницю, давши собі слово, що з цього дня тільки штани й джинси, вони не задираються так зрадницьки швидко. Краї блузи притримую руками, ґудзики шукати марно.

Слабкість не дозволяє жваво зіскочити зі столика, в голові паморочиться, і нудота… Здається, маленький опирається разом зі мною такому ставленню тата…

Ні, не думати про нього… Тата немає… Він сам від нас відмовився…

Нудота посилюється, але все-таки мені вдається дістати п’ятами до підлоги, не вирвавши при цьому. А Яр не випускає пляшку. Ковток — погляд на екран і в мій бік. Ніколи не бачила його п’яним.

Втім, так дивно… язик в нього не заплітається, тобто, він більше під ефектом наркотиків, ніж алкоголю. Але навіщо? Ніколи не думала, що він може…

Погляд мій впирається в монітор, де заново йде попередній ролик.

Втім, я багато чого не передбачала. Наприклад, що коли-небудь зможу витримати дотики іншого чоловіка…

А я он як — голосно… навіть уві сні.

Мені стає так смішно, що від непролитих сліз ріже очі. Невже не бачить? Невже не розуміє, що там усе не справжнє? Тіло моє, але звуки, стогони — підробка. А Макар…

Макар, на жаль, справжній. Той, який так хвилювався сьогодні, що між нами з Яром сталося. Той, який приносив мені відвари, від яких хотілося спати. Той, який потрахував мене, поки не було чоловіка.