12.3

Я крізь каламутний серпанок дивлюся, як він швидко йде довгим коридором, як карбує крок, як розвівається його синій плащ. І я розумію, що в цю хвилину він не просто йде з лікарні — він кидає мене.

А я?

Коли Яр ховається за поворотом, ноги слабшають. Думала, обернеться. Думала, що повірить. Думала, що допоможе у всьому розібратися. Думала, захистить.

Зрадив!

Обхопивши руками коліна, я сиджу біля стіни й розглядаю потертий лінолеум. Скільки доль розбилося під цими дверима? Скільки щастя насухо випив майбутній головлікар клініки?

— Що з вами? — молоденька медсестра, дуже гарненька, сідає навпроти. — Вам погано?

— Так.

— Я можу вам чимось допомогти?

— Я не знаю.

— Зачекайте, я зараз покличу лікаря…

Перш ніж встигаю зупинити, вона заходить у кабінет, з якого ми нещодавно вийшли. Не вистачало мені знову побачити цього лікаря! Підіймаюся, змушую себе підвестися, ось так, спираючись долонею об стіну. Прислухаюся — за дверима тихо, не поспішає лікар, не поспішає. Може, здогадується, що це я?

Роблю крок і раптом чую зойк, і слабкий протест, і дівочі прохання. І миттєво зриваюся, відчиняю двері. Так і є! Притискає до столу медсестру, задирає халат, товсті пальці спритно розсовують її коліна. А вона виривається, намагається відштовхнути, і програє. Його пальці зариваються в її тіло глибше.

Пелена перед очима, червона, як у бика на кориді. Я хапаю перше, що потрапляє в руки — цим першим виявляється товстий накопичувач із підшитими документами — й опускаю його на лису голову.

Руки ґвалтівника безвольно падають, та й сам він тушкою опускається біля ніг дівчини, якось дивно вивернувши ногу. Перевіряю пульс — сало дихає.

—  З вами все добре?

— Н… так… — медсестра квапливо натягує трусики, обсмикує халатик. Теж перевіряє пульс і плює на лежаче тіло. — Тварюка! Дізнався, що мене запросили в іншу клініку й не хотів відпускати, не покористувавшись! Ненавиджу!

— Я теж.

Біля порогу дівчина мене гукає, засовує аркуш із квапливо написаним телефоном.

— В разі чого, якщо раптом я зможу вам чимось допомогти?..

— Ніколи не знаєш, коли захворієш, — приймаю аркуш, щоб позбавити її від незручності. Я одягнена непримітно, але дорого, з досвіду знаю, як до таких підходити.

— Я там написала своє ім’я, прізвище, щоб ви не забули, — це вона вимовляє вже за дверима, коли ми жваво йдемо коридором. — А то таке швидке знайомство…

— Злата Самарська, — я можу промовчати у відповідь, навряд чи ми знову побачимося, й можу не давати свій телефон. І не тому, що пані на всі сани, а просто не до цього. Але щось підштовхує мене покопирсатися в сумочці й дістати візитку чоловіка. — Мене можна знайти за домашнім або… — пишу на звороті свій номер мобільного. — До побачення?

— До побачення, Злато.

На розвилці розходимося: їй потрібно залагодити швидко своє переведення, а мені — вниз. Намагаюся виглядати безтурботно, але, мабуть, не бути мені актрисою. Ледве автомобіль від’їжджає від клініки, Макар запитує:

— Розповіси, що між вами сталося?

— А що сказав… — не можу вимовити вголос ім’я — … він?

— Сказав, щоб я відвіз тебе прямо додому, навіть якщо ти не захочеш туди їхати.

— І все?

— І все.

— Думає, що посадив мене в клітку…

— Злато, — напружений погляд у дзеркало, — що між вами сталося?

Не можу говорити зв'язно, у голові б’ється тільки одна думка, яку й озвучую:

— Здається, ми розлучаємося.

Макар дивиться ще якийсь час, аналізує — брешу або перебільшую, і перемикається на дорогу. Не знаю, чому, але в мене виникає відчуття, що він, як би сказати точніше — ніби, нарешті, скинув важкий тягар, мені навіть ввижається його полегшений видих. Мені сьогодні, мабуть, як і диво-лікарю, занадто багато ввижається.

Я не зраджувала Яра. Я не можу бути вагітною від іншого. І я не збираюся виправдовуватися. Але і тікати, як шкодливий кіт, не буду. Скажу йому в обличчя все, що думаю, й піду. Нехай живе у своїх хоромах, як раніше, не сам, але самотній і неприступний, як гори. А мені зараз шкідливо займатися скелелазінням: у мене дитина.

Уже не наша дитина, а тільки моя, але від цього не менш кохана. Принаймні тепер немає сумнівів, яке слово малюк скаже першим. Тата йому легко замінить мій батько, бабуся й моя мама розпестять до неможливості, а я буду намагатися робити суворе обличчя — хтось же мусить не лише балувати, а й виховувати.

Вловивши запитальний погляд Макара в дзеркалі, не приховую усмішки, що блукає моїми губами. Мені погано, мені хочеться вити, кричати, битися об стіну, але я не сама, від мене залежить ще одне життя, і мені потрібні тільки позитивні емоції.

Поки їдемо, набираю номер подруги. Вона бере слухавку після довгих гудків, гаркає явно без настрою:

— Так?!

Напевно, схопила наспіх, не подивившись, хто викликає.