12.2

— Ти не хвора, — цілує в скроню і лягає на ліжко прямо в одязі. Я посуваюся, обіймаю його, заплющую очі й готуюся повірити. — Не хвора, моя казкарка…

Поцілунок утихомирює моє невдоволення прізвиськом. В інших сонечка, рибки, а я… як на межі фантастики…

— Ти вагітна.

— Що?

— Ти чекаєш дитину.

— Що?!

— Я стану татом.

І я, нарешті, усвідомлюю! Прокладки, які я востаннє діставала з тумбочки місяці два тому, безсоння, якби не відвари, поганий настрій вранці, безпричинні страхи, нудота на погоду…

Я не запитую, чи радий він, тому що й у своїх відчуттях не можу розібратися. Вийшла заміж за незнайомця, першою закохалася в нього, завагітніла, не запитавши про його плани…

Я все роблю перш ніж думаю, і тепер не шлюб у нас — кошуся на серйозне обличчя чоловіка — а сім’я.

Він готовий?

В разі чого, допоможу. Я готова.

Перекочуюся до чоловіка під бік, і байдуже, якщо він проти, якщо злиться, якщо не хоче дитину. Я сама не в захваті від пологів і дев’яти місяців нудоти. Хоча мені вже менше…

А скільки? Хм, кумедно, маленька людинка у мені, і колись вона скаже перше слово. Покличе мене чи тата? От би був схожим на нього! Такий же дивовижний і гарний…

А не віриться, що ми вдвох зробили справжнє диво. Що значить біль? Не він важливий, а твоє ставлення до нього. Давно десь вичитала, що якби народжував воїн-чоловік, він би помер від больового шоку, а я витримаю. Заради маленького незнайомця, який, не запитуючи дозволу, увійде в цей світ, і заради колишнього незнайомця, якого обожнюю.

— Завтра я відвезу тебе в клініку, — каже Яр, обійнявши мене.

Вдаю, що не чую його важкого зітхання. Слухняно киваю. Слухаю нотації: бути обережною, їсти багато, гуляти, не носити більше важкі речі. Можна подумати, я в нього тут вантажником підробляю! Але киваю, киваю, і бачу, що він нарешті розслабляється.

— Я скучила.

Повільно, адже він попереджав: жодних різких рухів, я закидаю ногу на його стегно. А потім ми пливемо за чуттєвий горизонт, геть із кімнати сумнівів і страхів! Я майже розбиваюсь об скелі, коли у Яра зносить дах від нашої повільної швидкості.

Усе бере у свої руки. На спину? Я не проти. Триматися за нього? Ногами, руками, губами… Боляче?

Ні, будь ласка, продовжуй! Ще! Новий заплив? Звісно, я — за! Тепер я вірю, що він мене теж чекав… Не дозволю йому відсторонитися, а якщо спробує… Ось так… у нього на грудях зручно…

Він — мій.

І всередині мене — частина нього.

Не відпущу їх обох.

Шкода, що не встигла зробити подарунок до дня народження. Спи, мій хижак, спи, мій хороший, я буду берегти твій сон. Нікому не віддам, навіть власним страхам.

А мене морозить всю ніч. Кручуся з боку на бік, зітхаю нестримно, як доісторична стара, роздивляючись молоді світлини, і тримаю Яра. За руку, дотиком, поглядом. Риси його обличчя розслабила ніч, але він подобається мені будь-яким. Суворим. Коли усміхається. Коли думає про своє. Коли я відбиваюся в його очах. Коли немов вишукує себе в моєму погляді.

Ранок вривається з головним болем і зеленим чаєм, звареним для мене моїм чоловіком. Поїхати в клініку? Не заперечую. Вибирає мені спідницю і блузу, дістає плащ — одягаю. Так, саме їх і хотіла.

Зручно, тепло, ні, вітер не продуває. В автомобілі переплітає пальці з моїми. І як мені може бути холодно? Ось дивак! Усміхаюся йому, ловлю усмішку у відповідь, і чавлю погане передчуття.

Лікар, який нас зустрів, ввічливий, милий, його легко можна уявити нареченим кухарки. Власне, щось у них намічається, і я подумки бажаю стосункам злагодженості й удачі. Дуже шкода, що моїм лікарем буде не він, на жаль, у нього інший профіль.

Він знайомить нас із зав.відділу гінекології, шепнувши, що той особисто приймає тільки в перших леді міста, отже, мені честь. Тільки мені вже під час знайомства хочеться зняти туфлі, щоб не сковували рухів, і помчати за горизонти, навіть якщо це безчесно.

— Олексій, — представляється поважно, а очки по мені так і бігають.

Невисокий, трохи повненький, з залисинами, погляди липкі, масні — шкода медсестер.

— Все нормально? — зауважує затримку Яр.

Ні! Не хочу! Виведіть мене!

Але слухняно переступаю через поріг, миготить асоціація, що так йде тварина на заклання. Ну так, саме час себе налякати! Зіпсувати всім день, влаштувати істерику, дістати хустку в клітинку й розридатися… У Яра робота, він міг би не їхати зі мною, а я тут фокуси показую, самій від себе огидно.

— Ну а ви що ж? — лікар запрошує Яра.

Той сідає на стілець, поки я й лікар метушимося за ширмою.

— Ми розповімо всю правду, — підморгує мені лікар і свердлить жадібними очима. — Чоловік же має дізнатися про дитинку все, правда, матусю?

Шматком льоду застигаю. Морщуся від відрази.

— Ось і все, — усміхається лікар, оголюючи кролячі зуби.