12.1

Разом із прохолодними вечорами кінець жовтня приносить дощі, липку сльоту, від вигляду якої злегка нудить, і довгоочікувану зустріч із Яром.

Сьогодні він прилітає. За п’ять тижнів, три дні й дві безпробудні ночі…

Так дивно, я думала очей не стулю, а сама вранці ледве змусила себе підвестися. В аеропорт не поїхала з водієм — не знаючи настрою чоловіка, сиділа б як дурна в автомобілі й давилась гнітючим мовчанням. Ми більше не говорили про наші почуття, точніше, я більше не повторююсь.

Яр знає, що я кохаю його. Знає, але йому потрібен час, щоб щонайменше до них звикнути. А далі… не дам йому жодного шансу в мене не закохатися!

Светр із білої шерсті, який наділа, ненав’язливим запахом сандалу підживлює мої войовничі думки. Мовляв, спробуй, спробуй… бажане не таке вже й неможливе. Так, я знаю. Багато що у стосунках залежить від мене, Яр вичікує. Придивляється. Можливо, тільки починає мені вірити.

Не оступитися б.

— Накиньте, Злато Юріївно, а то простудитесь.

На плечі лягає яскравий картатий плед.

— Дякую, Макаре, — не можу стримати усмішки: клітинка на пледі, звісно ж, червона.

— Може, чаю?

— Ні, не треба.

Всупереч моїм очікуванням, Макар не йде, стає поруч зі мною, спираючись об поруччя веранди. Дощ крапає в міліметрі від його носа, але він ніби не помічає, дивиться насторожено вдалину. Звичка. Робота. Але я розумію, і не намагаюся нагадати вкотре, щоб говорив мені «ти» й на ім'я.

Скрізь камери, будуть пліткувати, а ні мені, ні йому не потрібні холівари в курнику. Коли виїжджаємо кудись, прогулюється в парку або закуповуємо продукти, обходимося без формальностей.

Він не слуга мені. Він — службовець мого чоловіка. А мені — щось замість старшого брата.

Можу розмовляти з ним на будь-яку тему, і він відповість, що думає. Можу впасти в зневіру й отримати гарячий відвар, який мене заспокоїть. Можу не соромлячись зайти з ним у відділ жіночої гігієни й не відчувати незручності, вибираючи прокладки. Він розуміє мене, ось як зараз — зітхнула, а він заспокоює:

— Уже скоро.

Уважний, дбайливий, дивно, що дівчини немає. Якби Лариса не вдарилась в безперспективні стосунки зі Стасом, вони б мали непоганий вигляд разом. Смішно, не так давно помітила цю риску: усіх навколо хочеться зробити щасливими.

Напевно, тому що сама щаслива, всупереч сумнівам, страхам, які кружляють наді мною без Яра, й моторошним думкам про мою швидку смерть.

Я щаслива!

Я так боюся померти…

Закутуюсь у плед аж до носа, а однаково морозить.

— Мабуть, я вип’ю чаю, — погоджуюся на пропозицію.

Макар йде, а я залишаюся у вирі нав’язливих видінь. Я часто думаю про смерть останнім часом. Я не прагну її, я не кличу її. Мені здається, я від неї вислизаю… Так дивно… минуло багато років, і я давно забула той єдиний раз у ворожки, а недавно раптом згадала…

Мені було тринадцять чи чотирнадцять, коли ми з Ларисою пішли до бабки із сусіднього будинку. Не пам’ятаю жодного слова з ворожінь собі й подрузі, а лише одну мить, коли бабка подивилася на мою долоню і сказала, що я сама собі життя продовжую.

— Розумієш, про що я? — запитала мене.

— Ні, — відповіла я.

— Ти давно мала померти, але сама себе витягуєш, сама собі випрошуєш в смерті відтермінування. Тепер розумієш?

— Так, — чомусь сказала я і справді розуміла, поки за поріг її дому не вийшла.

А потім не раз думала, що вона мала на увазі, намагалася зрозуміти, чому я відповіла «так» — не брехала адже — і зрозуміти не могла. А зараз, здається, що відгадка крутиться, і я її майже відчуваю.

Встигнути б… Смерть причаїлася, я бачу її в напівтемних кутках нашої кімнати. Відчуваю, але прогнати не можу. А, може, нам знову вдасться домовитися?

Я так боюся померти…

Я така щаслива!

— Чай.

— Так дякую, — з вдячністю приймаю ароматний кухоль. Зелений. А мені б не завадив той, на травах. — А сам…

— У мене обід за дві години.

— Все зрозуміло.

Я безвідривно дивлюся на ворота і все-таки пропускаю мить, коли в них в’їжджає автомобіль.

Приїхав! Приїхав… Приїхав, а я в пледі, як гусінь, і руки зайняті кухлем…

Дивлюся, як виходить… Чую, як плескають дверцята… Тону в темному погляді… Він робить крок, і я падаю в прірву…

Якщо смерть така ж безлюдна й безболісна, я більше не буду боятися… Мені б тільки побачити його… Сказати, як чекала… Ще раз сказати, що кохаю і… можу повернутися назад…

— Тільки спробуй!

Він тут. Я чую його подих, і набираю повні груди сандалу упереміш із грейпфрутом. Він тут. Я повернуся до нього?

— Обов’язково!

Голос грізний, немов знайшов недбайливого підлеглого. Хочу обуритися, а сказати нічого не можу…