11.3

Ой, матінко! Яр!

Кухарка, підморгнувши (у Єгора, чи що, навчилася), виходить із кімнати, і в нас відбувається тет. Я, темний екран мобільного й очі чоловіка, які бачаться мені на цьому екрані. Зіщулений погляд прикидає, збрешу чи ні, вичікує. І навіть підказку дає, за яку так спокусливо вхопитися:

— Розрядився?

— Ні.

Велика брехня починається з дрібниць, велика дурість, як відомо, — наслідки правди.

— Хм, зрозуміло.

— Добре, коли все зрозуміло, — розумію, що верзу нісенітницю, але не в змозі зупинитися.

— Так, згоден.

— Так, чудово.

Чудова розмова, нічого не скажеш! Й один із нас робить правильний хід, згортаючи порожню тему.

— Злато…

— Так?

— Я розчув, що ти сказала…

— Добре, а то, знаєш, поговорити із собою я можу й без телефона.

— Ти трохи не зрозуміла. Я маю на увазі не те, що ти говориш зараз, — усмішка, від якої я тану. — Я почув, коли ти сказала, що кохаєш мене.

— Ось як?

Я боюся запитувати, що він хоче сказати у відповідь, боюся запитувати, навіщо передзвонює, але поки його голос спокійний, як завжди, у ньому немає напруженості, відчуження. Але й тепла або радості немає. Він такий, як і раніше.

— Так, — повторює він.

— Ну що ж… — мимрю я.

Я не знаю, що говорити, все-таки зізнання телефоном — величезна дурість. Ось зараз би притулилася до нього, сховала почервоніле обличчя на грудях, і нехай думає собі, що хоче — не відпустила б і піти не дала.

А між нами така відстань, що завию від болю, що розриває душу, закричу, що мрію його побачити — не зрозуміє, не почує…

— Власне, мені було відомо.

— Власне, відомо що?

— Мені було відомо, що ти мене кохаєш.

— Ось як?

— Пам’ятаєш нашу останню ніч?

Сподіваюся, це не натяк, що вона більше не повториться…

— Я всі ночі з тобою пам’ятаю.

— Сумніваюся, — таке самовдоволення в голосі, — іноді ти ширяєш у невагомості.

— А в нас зараз секс телефоном?

— Гарна ідея, обов'язково спробуємо. Але зараз у нас душевна розмова.

— Цікаво, а хіба душевна розмова не повинна відбуватися віч-на-віч?

— У нас із тобою саме так. Поруч зі мною нікого немає, ти в кімнаті теж одна.

— Ти впевнений? — з викликом запитую я.

Сміх, і ніби й не було моєї уїдливої шпильки, продовжує зі спокійною усмішкою. Так чітко уявляю його, що, здається, ніби він навпроти, і варто лише розплющити очі…

До речі, я дійсно говорю з ним, зімкнувши вії, щоб ближче, хай подумки, але ближче до нього…

— У ніч перед моїм від’їздом ти сказала, що кохаєш мене. Ти майже не могла зв’язно говорити, але саме ці слова прозвучали достатньо чітко.

Я?! Сказала?! Чому я не пам’ятаю?!

Навіть із крісла встала, не можу всидіти, коли всередині вулкан розгортається. Міряю великими кроками кімнату й намагаюся повернути приголомшений від новин язик в рот.

— Це відрядження… — Яр робить паузу, а я качаюсь на носочках, як маятник. — Я міг узяти тебе із собою, але мені потрібно було побути на самоті.

— Розумію.

— Мені потрібно було подумати.

На язиці крутиться: «і як результати?», але я повторюю:

— Розумію.

Хоча в голові така плутанина, що не розібратися. Я тут мучуся, як сказати йому, не знаходжу собі місця, потім все-таки кажу й ховаюся, а він знаходить мене і, виявляється, усе вже знає. І поки я думала, як сказати, він думав, як до цього ставитися…

В голові запаморочилося, і я так розгойдалася, що ледь не випала на балкон, довелося відновити нервове ходіння. Безпечніше.

— Перший раз, коли ти сказала, що кохаєш мене, я подумав, це від напливу емоцій. Ти… тобі було добре, і ти могла в пориві… подякувати…

Шкода, що він далеко, у мене зараз стільки емоцій, що через балкон точно б хтось політав, і явно не я.

— Якби я думала, що тобі потрібні такого роду подяки, я б подякувала набагато раніше! Першого ж дня! Чи ні… краще відразу, за знайомства!

Пауза й таке, дуже вкрадливе, злегка здивоване:

— Ти злишся…

— Ти спостережливий.

Так, я злюся, і ще я ображена. І вулкан, що бушує усередині, бридко ворушиться і віддає чомусь не жаром, а холодом. Я втомилася, я подумаю завтра про те, про що думати не хочеться, завтра знову буду боротися, а поки…

— Не кидай слухавку.

І як вгадав? Але я все ще на хвилі сильних емоцій. Я можу не почути його.

— Будь ласка.

Мої пальці знехотя відсовуються від червоної кнопки.

— Я спершу не повірив, але коли ти повторила, сьогодні… Те, що ти сказала… Я хочу уточнити, якщо ти не проти… Це правда?

Без коментарів. Йому не просто важко повірити, а навіть повторити вголос, слідом за мною. Кохаю… Так, кохаю, чорт його забирай!

І вулкан, нарешті, вихлюпується. Не палає, а льодом сковує емоції, і я чую своє зітхання, умиротворено-спокійне, і свій голос, який звучить навдивовижу рівно всупереч пережитому.

— Яре, у мене сверблять пальці натиснути відбій. Я слухаю тебе й розумію, що не хочу слухати. Поміняємося місцями? — я не тягну, коли він зволить погодитися або оскаржити. У нього в цю мить немає вибору. — Те, що ти не кохаєш мене, знаю й не чекаю у відповідь, немов відлуння, романтичних зізнань. Але чому так важко повірити? Невже ніхто ніколи не кохав тебе? Невже ніхто не говорив, що в нього голова обертом від одного твого погляду? Що дихати забуває від найменших дотиків? І що серце б’ється удвічі швидше, коли просто сидиш поруч і майже зупиняється, коли тебе немає? Невже ніхто не вмирав від твоїх поцілунків і не відроджувався з попелу від них же? І ніхто не описував лихоманку, коли ти недбало скидаєш сорочку в променях призахідного сонця, а потім розстібаєш верхній ґудзик брюк і робиш крок? І ніхто в передчутті не втрачав на секунди свідомість, коли чув звук блискавки, що повільно повзе вниз? І день без тебе ніхто не проживав як тиждень? А тиждень — як рік? І ніхто не шепотів у прочинені губи, як не хоче тебе відпускати? І як чекає, що повернешся? Невже ніхто? Ніколи? Жодного разу?