11.1

З хвилину я дивлюся на маячок, що булькає на панелі інструментів, і нарешті усвідомлюю, що це скайп!

Яр?

Намагаючись побороти хвилювання, квапливо натискаю, і поки відео не з’явилося, наспіх поправляю волосся. Лариса напевно сказала б, що я виглядаю квочкою — невмивана, нечесана, у довгій майці замість ажурного пеньюара, а вже якби дізналася, що хвилину тому я зосереджено клацала по клавішах… ем… у неї багато несхвальних епітетів в арсеналі.

А, може, мені прикинутися, що не почула виклику, швиденько привести себе до ладу, а потім набрати самій?

Ні… шкода часу…

Я страшенно скучила за усмішкою, за суворим поглядом чоловіка, не зможу чекати зайву хвилину… І так майже тиждень чую тільки короткі фрази телефоном, сама верзу в слухавку нісенітницю, а потім під нав’язливі гудки картаю себе, що так і не сказала, як сумую і як він потрібен мені, і як кохаю…

Телефоном же легше зізнатися, не дивлячись в очі, не бачачи відповідь в очах. Та і взагалі, дзвінок може зірватися, може бути погане з’єднання, може зарядка закінчитися — купа причин сказати хоча б телефоном, а я все мовчу…

Невже побачу його зараз?

Серце, здається, розірветься…

Яр…

Але екран показує інше обличчя, веселе, симпатичне, дуже рідне, але… обличчя не мого чоловіка. Ні, я не розчарована, просто не очікувала. Я так скучила за цим удавано злісним хлопчиком, що пальці з тремтінням проводять по віртуальному волоссю, дають щиглика задертому до стелі носу.

— Гей, ти там як? — махає рукою Єгор.

— Привіт, — шепочу сиплим голосом.

— Свідомість тільки не втрачай!

Мої страхи, якими набивала себе понад тиждень, відступають під магією його дзвінкого сміху.

— Розповідай, — прошу його, — як ти?

Вдає, що моя пропозиція не з найприємніших, але так і бути, тільки заради мене, якщо більше поговорити немає про що… А сам не без задоволення швидко, немов наввипередки з кимось, ділиться, як живеться на новому місці, серед наших снобів і іноземців, як освоївся, чим харчується.

Газованої води такої смачної немає, вати теж, друзів поки не завів, та й не намагається: зв’язки потрібні його батькам і Ярославу — ось нехай і знайомляться, а в нього трохи інші плани, якщо вже привчають до самостійності.

— Цікаво, які?

— Ну, — підморгує, — придивляюся до симпатичних дівчат, а потім виберу одну або дві й познайомлюсь для тривалих і серйозних стосунків.

Він чекає, поки я, похлинувшись зеленим чаєм, відкашляюся.

— А чому тільки дві?

— Тому що реально оцінюю кількість вільного часу й кишенькових грошей, що мені виділяють.

Таки так, схоже, зростає справжній спокусник, весь у старшого брата. А симпатичний хлопчина, до речі, панночкам є чого побоюватися.

— Що це ти до мене так придивляєшся? — хихикає. — Я для тебе поки що маленький.

— Поки що?

— Ага, — нітрохи не бентежачись, — як ти там кажеш?.. Мм… потренуюсь на кішках, а потім, якщо ти розлучишся з Яром, років за п’ять… обговоримо деталі…

— На кішках… — на хвилину втрачаю дар мови. — Хіба можна так говорити про дівчаток?!

— Ну й що? Можна подумати, ви не обзиваєте чоловіків котами!

— Та не тільки котами, — погоджуюся, — але ти поки не чоловік!

— Стану, — відмахується, — теж мені, Пітер Пена знайшла.

На цьому тема муркотливих вичерпується, але погляд його з хитринкою, котячий, і щоб збити цього новоспеченого Мурзика, вмовляю ще що-небудь розповісти про школу.

— Та як тобі пояснити, щоб ти й іншим разом не розпитувала? — чухає маківку, й раптом на нього накочує натхнення. — О, вигадав! Точніше й не опишеш. Тут так само чудово й весело, як у склепі, причому не в рідному, сімейному, а сусідському, у який тебе помилково визначили, й ось ти лежиш і чекаєш, родичі збираються начебто, натовпи з квітами вештаються на свята, а ти не впізнаєш жодного. І до тебе ніхто не підходить. Тільки й залишається, що цей… кішок ганяти.

Картина маслом зрозуміла. Йому самотньо й порожньо, але вибору немає, і він потихеньку пристосовується, але на своїх умовах.

Я пам’ятаю: те, що нас не вбиває, за ідеєю робить сильнішими, а у Єгора настільна книга — Ніцше, отже, теж знає цей вислів, але якби він був тут, під боком, я б почувалася набагато сильнішою, і йому б оточення не здавалося склепом.

Мені все-таки здається, сила не у випробуваннях, які на тебе сиплються, а в тому, щоб триматися разом проти бурі й вітру.

— Ти, сподіваюся, втекти не збираєшся? — підозріло вдивляюся в притихлого хлопчиська. Таке відчуття, що ми думали про одне й те ж — такий пронизливий погляд, навіть злегка моторошно.

— А що, — тре задумливо чоло, і знову стає рідним і зрозумілим, таким привабливим неймовірно, що хочеться погладити їжакові колючки, — це ідея. Подумаю на дозвіллі. А як там мій братик?

— У відрядженні.