10.4

Я не знаю.

Я ж раніше чоловіків не кохала.

Ночами, коли наші тіла сплітаються, я намагаюся сказати, як кохаю, як він потрібен мені, як хочу його зробити щасливим. Він зі стогоном, від якого все всередині мене радісно танцює, приймає спекотні ласки. Дарує свої. Любить. Але не серцем, не душею, тільки тілом.

А мені цього мало.

Я, як у тому містечку, де минуло моє дитинство, без його кохання задихаюся. І просити не можу покохати мене. І змусити.

Я кохаю. І шкодую, що вже не виправити.

Ні, усе брешу!

Кохати обтяжливо, боляче й болісно і… чудово. Коли з ім’ям на вустах засинаєш. Коли з цим же ім’ям прокидаєшся. Коли сонною притягуєш до себе подушку з вм’ятиною і вдихаєш — його, але рідний для тебе запах. Коли чай п’єш із заплющеними очима, щоб сон, де ви разом і де він говорить те, чого так чекає твоє серце, не розвіявся занадто швидко. Коли у ванній береш його гель для душу і його шампунь — різкіше запах, ніж звикла, але ближче, ніж твій.

А потім весь день без нього, з телефоном у руках, хоча є й кишені. Зателефонує?

Ні… знову ні… зайнятий… Але ні слова докору, тому що він нічого й не повинен. Цей шлюб без кохання. Для нього. А я…

А мені потрібно було бути обережнішою. А зараз занадто пізно. Не закоханість, не захоплення, а хвороба з летальним результатом, якщо він не відповість.

Черговий вихід у світ, і мене помічають камери. Це якось неправильно, дівчина із шахтарського містечка на екрані, й одяг неправильний — занадто стильний, занадто вишуканий, дорогий. Як блищить цей клатч!

Всоте, напевно, я кручу цей запис, але впізнати поруч із Яром себе не можу. Хто та дівчина з засудженим до мук поглядом?

Я? Не я? Діамант сліпучий, а смуток дисонує яскравіше. Дивно. Я… але ось погляд… хіба кохання, що з’їдає мене — не подарунок, не щастя?

Чоловік мій холодний зсередини, але усмішка дарує тепло. Дарує або просто випромінює? Його запитують про мене, чому саме я, чому такий вибір, коли за спиною стільки багатих і пасій, що мріють про нього.

Я мимоволі озираюся — так, заздрісні очі, переважно жінок…

І дивлюся на нього — ось зараз усмішка не справжня, але не знаючи його, не скажеш. Здивований, каже в червоне око камери: хіба не ясно, чому поруч із ним саме я? Не видно? Нехай подивляться уважніше й тоді оцінять його бездоганний вибір.

А я бовкаю раптом, що вибір мій — не його, тому що саме я зробила пропозицію. Оператор і ведуча застигають. Усмішка Яра обертається на уламок. Але тоді я не бачила — тільки зараз, на сто першому перегляді…

— Отже, чутки не брехали? Злата — ваша дружина?

Дивується ведуча, дивується оператор, але найбільше дивуюся питанню я.

— А ви думали хто? — знову жартує Яр, непомітно підштовхуючи мене вбік. — Нам час.

Ми йдемо, хоча нікуди не поспішаємо. Яр не любить бути в центрі уваги преси, я теж не рвуся у світські діви. Але усмішка не сходить з обличчя.

Ось тепер ті, хто не знав, ті, хто ще сумнівався, нехай подавляться заздрістю. Яр — мій чоловік, я не просто подружка.

Іноді він йде на заходи сам, і тоді я кручуся, поки він не повернеться. А потім знімаю з нього сорочку, штани, притискаюся міцно, наче не бачилися вічність, і поцілунками вбиваю свою тугу, геть жену його відчуження.

Мій. Він мій. І я вірю, що нам усе вдасться. Просто потрібно намагатися, хотіти й не втомлюватися намагатися, як і в сексі.

Коли-небудь усе вдасться.

Я почекаю…

Хоча знаю, що чекати не можу, не вмію.

Розриваюся, коли їде у відрядження. Кілька днів… одного разу його не було понад тиждень… Якби не Єгор, я б цілодобово просиділа в будинку. А так — прогулянки, суперечки, кілька витівок, які не скоро забуду й після яких остаточно переконуємося, що не просто спілкуємося — дружимо.

Чудовий хлопчик. Щирий, добрий. Я не проти, якщо син мій виявиться на нього схожим, щоправда… з Яром ми ще навіть не говорили про дітей.

А потім календар показує вересень, і Єгора відправляють до Англії. Досі не можу забути той день. Досі розривається серце. Хлопчик, задравши ніс біля автівки, щоб ніхто не дізнався, як насправді йому паршиво. І я.

Обіймаю його, притискаю до себе, гладжу по волоссю, а він навіть не пихкає їжачком і не ухиляється, тільки повторює одне й те ж, що він уже дорослий.

— Так, звісно, — кажу я і притискаю його ще ближче, не озираючись на чоловіка, який стоїть позаду.

— Я повернуся, — втішає мене Кибальчиш.

— Так, хочу, — відповідаю на питання в темних очах.

— Я повернуся, тому що ти на мене чекаєш, — і як старший Самарський, на якого він рівняється, додає з усмішкою: — Обіцяю.

Немов п’яна, на тремтячих ногах підіймаюся в кімнату. З мого бука випадає білий аркуш. Від руки записка, як мені подобалося писати свої казки, тому що емоції, тому що тепліше, ніж від комп’ютерних рядків.

Я читаю і плачу, і практично слів за сльозами не бачу: 

«Ну звісно я незабаром повернуся! Я ж страшенно хочу познайомитися з твоїми батьками й нашою бабунею! Люблю, обіймаю, тягну на вогнище чергову твою сумку, якщо захочеш одягатися, як раніше. 

П.С. Казку відправив, куди потрібно. Чекай гонорар. 

Єгор». 

Він поїхав і, звісно, мене не почує, але я однаково кажу вголос, що люблю його, шкідливого, жвавого, нікому не потрібного, крім себе й мене. Люблю дуже.

Наша бабуня…

Вона так мріяла про онука, й ось на тобі… запросив і поїхав, щоправда, перед самим від’їздом подзвонив їй, вибачився й переніс зустріч…

Майже відразу відлітає в тривале відрядження Яр, й у величезному маєтку залишаюся я сама. Чи знав він? Відчував?  Чому не кричала моя інтуїція?

Сотні разів я поставлю собі ці запитання. Й інші поставлю не раз.

Потім.

А тоді порожнеча накривала мене полотном, а мій шлюб і любов доживали останні дні перед смертельною агонією.