10.3

Яр знімає сорочку, але навіть милуючись його досконалим тілом — для мене досконалим — не можу не думати про водія. Погляд… його погляд… було в ньому якесь попередження… неминучість… і… жаль?

— Ти далеко? — губи Яра торкаються мого вуха, язик підступно досліджує вухо, а гаряче дихання відганяє всі думки, крім однієї.

Хочу його! Усього! Повністю! Не ділячись ні з минулими жінками, ні зі своїми страхами, ні з майбутнім, якого ми не знаємо.

— Я тут, — повертаюся в його обіймах, пожираю поглядом оголений торс, ковзаю поглядом нижче і… завмираю.

Як вперше завмираю. Або я була сміливішою тоді. А зараз пальці, тремтячи, торкаються золотистої шкіри — від ключиць, уздовж грудей, до твердого живота, який, схиляючись, покриваю швидкими поцілунками. Його стогін перемежовується з моїм. Змушую рукою відкинутися на подушки, а сама опускаюся нижче.

Мій. Весь мій. З насолодою обдаровую ласками, які навіть зараз, через стільки часу після першого разу, здаються дуже інтимними, відвертими. Не можу уявити, щоб робити це з іншим.

Тільки він.

Для нього.

Стогін. Ще один. Його пальці лягають на мою голову, його голос хвалить і називає дівчинкою, на секунду відриваюся, шукаючи погляд. Але він просить не зупинятися, називає за іменем — отже, не плутає з однією з тих, що… теж…

Ні, не хочу думати про них…

Нехай і він забуде зі мною…

Каже, що не витримає, каже, що вибухне, якщо не зупинюся. Прискорюю ритм, і рука його, немов змирившись, натискає сильніше. Так, ось так, гучний стогін і його задоволення мені в нагороду. Вбираю, забираю все до останньої краплі.

Підіймаю голову й повзу за його усмішкою, вгору, по досконалому для мене тілу. Наші пальці сплітаються, дихання вирівнюється в унісон. Він намагається боротися зі сном, каже, що хоче подарувати й мені звільнення, але я гладжу його, як дитину по волоссю, і він слухняно заплющує очі, програвши битву із совістю.

Для мене іншим разом. Під ранок, коли він прокинеться, а поки нехай спить.

Мій.

Задоволений.

Коханий.

Ніколи не думала, що це буває ось так. Я можу дихати, можу їсти — апетит не страждає, але уявити себе без нього не вдається. Він — частина мене. Незвідана, туманна, зачинена на засуви. Якщо його не буде поруч, я виживу, але колишньою вже не буду.

Чому раптом такі думки?

Погляд ковзає обручкою на моєму пальці, але величезний діамант не приносить заспокоєння — навпаки, підбурює незрозумілі страхи. Піддаюся пориву і знімаю його. Тисне. Попереджає.

Про що?

Мій коханець спить, а я намагаюся розгледіти в місячному сяйві його обличчя. Невже піде? Кине? Ні, не вірю… Навіщо тоді все це? Навіщо зустріч? Краще б не перетиналися взагалі або розбіглися після єдиної ночі.

Це не інтуїція, це дурні страхи, тому що я кохаю його, а його серце холодне. Я можу сховатися, можу зробити крок назад, а можу спробувати дійти до нього зі свічкою. І… раптом вогник розжевріє?

Долонею проводжу в області його серця. І не лише зараз. Торкаюся частіше, за кожної нагоди. Вночі, ввечері, вдень, коли ми самі, коли немає можливості усамітнитися…

Мене не бентежать навіть натовпи дівчат на виставці, які не зводять із мого чоловіка поглядів.

Мого…

І моя рука на його грудях, розтоплює лід. Точніше, намагається розтопити. А його рука обхоплює мене замість пояса. Весь час, що ми блукаємо серед величезних картин. Я не п’ю шампанське, щоб не відпускати Яра.

Я й так п’яна від сандалу з грейпфрутом, від його близькості, від його легкого поцілунку поза камерами. Папараці не женуться за ним, як шакали. Слава Богу, є особистості більш скандальні.

Серед запрошених помічаю кілька зірок і телеведучих, з незмінною усмішкою й мікрофоном Катерину на прізвисько Всюдисуща — вони ходять одне за одним, по обумовленому колу. А ми вже довго стоїмо біля однієї з картин, на якій розкинулося море. Тільки море й сонце — таке яскраве, що мружишся мимоволі.

— Подобається? — цікавиться Яр.

— Так, гарно. Я люблю воду у всіх її проявах, я без неї задихаюся. Річка, озеро, море — що-небудь обов’язково повинно бути в місті. Я можу не бувати там тижнями, місяцями, рік, але воно має бути.

— Водяний знак, — усміхається. – Тобто, повітряний, але все рівно пов»язаний із водою.

— І страх маленьких містечок, — додаю. — Це майже те ж, що і з водоймами — я можу цілодобово просидіти в чотирьох стінах, мені достатньо знати, що я можу з них вийти.

До нас підходить чепурний хлопець, і якби Яр не відрекомендував його, ніколи б не подумала, що це художник. Я стереотипно очікувала побачити бородатого телепня, а цей — підтягнутий, чубчик стильно настовбурчений, зап’ястя обвішані браслетами шамбала, на шиї намисто з каменями під колір білосніжних зубів. Та він сам як картинка!

— Микита, — молодий чоловік галантно цілує мені руку.

Я, червоніючи, дивлюся на чоловіка.

— Злата.