10.1

До повернення Яра свекруха розсудливо залишила будинок і до вечері приїхала разом із чоловіком.

Дивлячись на її капелюх, подумалося, а чи знімає вона його на ніч, або чоловік спить, як на кольоровій оксамитовій подушці на його полях?

Поки я вивчила тільки імена нових родичів, а в інтимні нетрі, на відміну від декого, не лізла. Мар’яна Альбертівна і Володимир Гнівославович. Якщо вимовляти обидва імені відразу, можна почати заїкатися, але на маму й тата я переходити не поспішала.

Усьому свій час.

Може бути.

Ні, вдивляючись у рідню, подумала я — навряд чи.

Ми сиділи не в кухні, а у вітальні, і я вперше побачила покоївку, якій сьогодні довірили роль офіціантки. Дивно, що заради таких важливих гостей не найняли дворецького й лакея.

Бідна дівчина, ім’я якої я все ще не знала, зсутулилася під пильним поглядом Мар’яни Альбертівни й абсолютно не уявляю, як їй вдавалося не впустити жодного тареля на бюст моєї свекрухи, який так нервово здіймався. У мене б така спокуса точно виникла.

Володимир Гнівославович не виправдовував свого страхітливого імені по батькові і, здавалося, задовольнявся тим малим, чим йому дозволяла задовольнятися дружина. А саме: дихати. Я сиділа праворуч від чоловіка, Єгор — праворуч від мене.

Загалом, я була саме навпроти поглядів свекрухи і свекра. Розмову взяв на себе Яр, ми з Єгором зображували нестримний апетит, за яким і слова вставити ніколи, свекруха радісно мовила про веселе життя в Нідерландах, а свекор інтелігентно цідив коньяк.

Якоїсь миті я усвідомлюю, що з двох боків від мене займають оборону леви, а очі в очі я з драконами, і ледь не давлюся рибною кісточкою.

— Злата сказала, ви завтра відлітаєте? — питання Яра привертає всі погляди до мене, ніби це я вказала на двері.

— Ах, — важко зітхає свекруха, — я думала допомогти, розібратися, але якщо ти все вирішив сам…

— Так, — різко перебиває Яр, робить паузу і вже м’якше продовжує: — Ти даремно хвилювалася. Сподіваюся, ти й сама тепер це розумієш.

— Ах, звісно, — а це зітхання свекрухи сповнене полегшення. — А, до речі, що Єгор? Там, може, документи підготувати? Що з Англією?

— Не хвилюйся, усе під контролем.

Стискаю під столом прохолодну долоньку хлопчика й непомітно підморгую. Він вдає, що йому байдуже, але очі виказують із потрухами. Шкода, що я тут нічого не вирішую.

Шкода, хоча…

А хто я тут? Член сім’ї. А отже, можу сказати те, що думаю, правильно? Свекруха до мене гірше ставитися не почне, свекру все по боку, а чоловік якщо й буде незадоволений, спокутую провину поцілунками.

— А питання про те, що Єгор буде вчитися в Англії, уже точно вирішено? — це я, так. І сцена з німого кіно, коли все завмирає, ну й пауза відповідна — німа. Жую рибку і продовжую: — Я до того, що в нас теж є хороші школи, ліцеї, гімназії. Може, він хотів би навчатися тут?

Єгор відмирає першим, другим приходить до тями мій чоловік. Свекруха і свекор усе ще як заморожені.

— Він буде вчитися в престижній англійській школі, спілкуватися безпосередньо з носіями мови, що стане в пригоді йому в його майбутній професії. До того ж це чудова можливість зав’язати корисні знайомства. У нас немає шкіл такого рівня. На жаль. Так, це питання вирішене.

Чудово! Одні позбулися дитини, другий не знає, що з ним робити, й ось на горизонті вимальовується варіант: дорогий, престижний і з усіх боків вигідний.

— А ти теж навчався за кордоном? — невинно цікавлюся.

— Ні, — спокійно так відповідає чоловік, але очі блиснули.

— А знайомств тобі в житті вистачає?

Яр відкидається на спинку стільця, схрещує на грудях руки, дивиться на мене впритул.

— Я розумію, куди ти ведеш…

Його поза та погляд мають морально тиснути на мене. Мають, якби не надійний спосіб — віддзеркалювання.

— Добре, — відкидаюся на спинку стільця, схрещую на грудях руки й не відпускаю погляд чоловіка, — що в нас таке взаєморозуміння.

— Це питання вирішене, Злато, — на його губах миготить усмішка, але голос серйозний.

І я киваю, мовляв, добре, й питаю з невинною усмішкою.

— А думка Єгора враховувалася?

Яр переводить погляд на хлопчиська, який відчайдушно хитає головою.

— Це неважливо! — відмахується свекруха.

— А ти не хочеш вчитися в Англії? — дивується свекор так щиро, немов хтось років сто переконував його у зворотному.

Хлопчик так само хитає головою, але цього разу озвучує відповідь:

— Та ні, звісно!

— Може… — погляд на дружину, — ти хочеш полетіти з нами? У Нідерландах хороші школи, мову ти вивчиш швидко… Знову ж таки, там своє коло…

Мар’яна Альбертівна жує порожню виделку в очікуванні, але коли хлопчик відмовляється, причому категорично, зображує легку образу.

— Йому тут воля, — нарікає, зітхаючи. — Я вже чула: ці ваші прогулянки парком замість занять, газована вода замість обідів. Ні вже, хай їде в Англію, а то ви тут швидко перетворите його в дармоїда!