9.2

Беремо з Єгором по великій склянці полунично-бананової, сідаємо на єдину вцілілу лавочку неподалік від салону й сидимо, потягуємо й муркочемо час від часу. Дехто явно переоцінив свої сили і вже не п’є, а булькає через трубочку. Однаково добре!

— Я ось думаю…

О, дивлюся, мої фрази закріплюються в мові Самарських.

— Ну-ну? — беру дещо з їхнього арсеналу.

— Якось ти не дуже схожа на провінціалку. Я маю на увазі не зовні, тому що пам’ятаю, в якому одязі ти спочатку ходила… Але ось розумієш…

— Поки не зовсім.

— Для чого провінціали приїжджають? На заробітки, вірно? Ось якщо ти для цього приїхала, якось воно не сходиться. Лежиш, пишеш, грошей у мого брата не береш на витрати, але ж твої заощадження напевно не ростуть. Вкладів же немає?

— Гарне питання. Дай і я тепер подумаю.

І, дійсно, починаю аналізувати ситуацію, можливо, уперше за останній рік. Я приїхала сюди зовсім не тому, що Лариса вже була тут. Швидше, її присутність просто зіграла на руку. У неї квартира, одна з кімнат була запропонована мені за низькою ціною, але навіть якби нічого цього й не було, я б однаково приїхала. У нас у містечку з роботою напружено, але я тут не через заробіток.

Я тут живу. Так, як жила б у себе. За маленьким винятком, що народилася в іншому місці, я — житель цього міста.

Єгор киває, коли ділюся своїми роздумами, начебто так, зрозумів, але ставить у глухий кут наступним питанням:

— А чому ти нічого не робиш?

Й ось тут я гублюся, і газована вода здається гіркою. Мої сумніви співзвучні думкам хлопчика, він має рацію, за кілька днів я перетворилася в паразита… Я нічого не роблю… нічого…

І раптом такий потік натхнення й сил нахлинув крізь гіркоту, що захотілося зірватися з лавки й побігти й почати робити, і прямо зараз…

— Слухай, — повертаюся до Поганця, і він у моїх очах трансформується в Хлопчиша-Кибальчиша, героя. — А ти маєш рацію. Якось весілля вибило мене з ладу, пливу, куди винесе, але ж переді мною відкрилися такі можливості!

— Які?

— Та всі! — вигукую в азарті. — За квартиру платити не треба, за їжу теж, одяг твоїми стараннями оновився, чоловік із роботи звільнив. У результаті в мене не болить голова про насущне й купа вільного часу, щоб зайнятися тим, про що я мріяла!

— Писати казки? — тягне понуро, але, здається, посмутнів не від перспективи, що кількість моїх казок зросте, а після натяку про барбекю з моїх сумок.

— Не тільки. В інституті я пробувала себе як копірайтер, ну статті на замовлення для сайтів — грошей заплатили небагато, але мені сама робота сподобалася! Я на форумі копірайтерів зависала, кажуть, з часом, можна цілком пристойно почати заробляти. А якщо пощастить влаштуватися в рекламне агентство…

— У Ярослава є, — каже хлопчик.

— Що є?

— Є одне рекламне агентство, — усміхається. — Але навряд чи він візьме тебе до себе на роботу.

Я пам’ятаю, чоловік недвозначно дав зрозуміти, що не розгляне моє резюме за блатом, але я в його компанію поки й не цілюся. Мені б потренуватися на кішках, а вже потім наближатися до левів.

— А ти казки кудись прилаштовуєш?

— Та куди їх візьмуть?!

— Нумо посперечаймося, що ось цю, про гнома, я зумію прилаштувати?

Дивлюся на нього, як на скарб, і майже вже кажу «так», але вчасно цікавлюся, а що натомість? Не дарма, до речі, тому що у Єгора все ж є умова.

— А натомість ти забуваєш про смерть своїх сумок.

Все-таки, зачепила його та ситуація, але ж і мене теж.

— Хм… давай так: не нагадую.

— Хм… — копіює, — тоді я прилаштовую казку на своїх умовах.

— Яких це?

— Гонорар на двох, не хвилюйся.

— Які умови?

— Казка вийде під моїм ім’ям! — дивиться так, немов підбиває почати бійку.

А я як уявила, що скаже свекруха, побачивши прізвище сина в жовтій пресі, що не можу, задихаюся від сміху.

— Іде!

Ми вдаряємо по руках.

— Мені тільки ноут потрібно купити, — буркочу під ніс.

— Звісно, не буду ж я слинити конверт і відправляти його з твоїми карлючками? Минуле століття якесь! — підтримує Єгор.

Задоволені вдалою операцією, п’ємо газовану воду, позираючи на двері салону. Ось диво стається і виходить Яр, оглядається, мабуть, у пошуках нас.

Махаю рукою, але він уже й сам помічає. Сідає навпочіпки навпроти й дивиться в подиві на наші напівпорожні стаканчики.

— Сідай, — кажу я, посуваючись на лавці.

— Там пильно, — відмовляється.

— Та я вже там стерла сукнею, — заспокоюю.

Насправді я ж в білому, тож не протерши лавку, не сіла б. Це я так, пожартувати й подивитися на реакцію. Але Яр спокійно сідає поруч.

— Тобі купити газованої? — запитую.

— У мене в автівці Вин.

І посміхається підступно — зрозуміла чи ні про що мова? Ну бачила я ці пляшечки з водою з фінських джерел, а куштувати й не тягне. Тож теж реагую спокійно.

— Купи дружині ноутбук, — слова Єгора застають нас обох зненацька, але Яр впорався миттєво.

— Добре, — погоджується і навіть не запитує, навіщо він мені.

Я намагаюся сказати, що сама в змозі купити, але чоловік категоричний.

— Ні, Злато, куплю я. До того ж це я змусив тебе звільнитися з агентства…

— Та я б незабаром сама пішла, — зізнаюся чесно, але він каже, що це не має значення.

Не має значення, що б було і як. Він наполіг — я пішла, це головне, і взагалі чоловік має утримувати сім’ю. Від усвідомлення й підкреслення, що ми тепер «сім’я», стає не до суперечок.

— Лариса справляється? — переводжу розмову на іншу тему.

— Ні, — усміхається Яр, — але вона не без здібностей, навчиться.

Помічає яскраві нігті Єгора і певний час мовчить, мабуть, злегка шокований. Кидає погляд на мої, і полегшено видихає.

— Я хотіла нарощені, — тисну плечима, — але з ними не дуже зручно.

— Не треба тобі ці павучі лапки. Так гидко, коли… загалом, твої мені дуже подобаються.