8.3

Але я ж говорила, що мирний воїн, вірно? І єдине, до чого точно готова під час воєнних дій — ховатися.

Так і роблю наступного дня. Прокидаюся раніше від чоловіка й напрошуюся поїхати з ним, поки родичі не прикотили з готелю.

Мене, до речі, дуже так здивувало, що вони зупинилися не в нас і не в себе — напевно спроможні дозволити собі тримати в місті квартиру для таких візитів — але Яр сказав, що нічого дивного. Квартира є, і не одна, але зараз здається якимось депутатам із нового скликання, і виселяти їх заради примхи…

А зупинитися тут теж не можуть, тому що приїхали без запрошення. У них, бачте, чітке дотримання певних правил пристойності.

Я миттю поцікавилася, чи не можна в ці правила додати пункт, щоб не вдиралися ночами в спальню до молодят? Яр заспокоїв, що це не повториться, він обов’язково поговорить із батьками, підкреслив, що поговорить сам, але я наполягла на обіцянці, що ми тепер будемо замикати двері, а то тут і так… намагаєшся відвернутися від усього, щоб пізнати Дао…

Вибиваю згоду й поцілунок, і на цьому моє везіння закінчується. Яр приносить мені чай та сирок і все-таки їде сам, а мені залишається чекати, поки він подзвонить і скаже, що звільнився і їде в салон.

Втім, це я спочатку думаю, що тільки це й залишається, але в голові вже кружляють картинки про гнома та фею і я, підхопивши товстий зошит, влаштовуюся на ліжку й пишу, пишу, поки кисть не починає ломити. Але я, може, ще б погуляла казковим підземеллям зі своїми героями, якби не майже вже знайомий звук із боку вікна.

Зітхнувши, щоб непроханий гість бачив, що я не в настрої його розважати, розчиняю вікно навстіж.

— Заходити? — запитує він.

— Як хочеш, — повертаюся до своїх записів.

Він заходить, з цікавістю позираючи на блокнот. Про всяк випадок кажу, що там нічого таємного немає, це не мій щоденник. Він вдає, що не ображається й нахабно сідає в крісло, закинувши ногу за ногу і прискіпливо мене розглядаючи.

Не кавалер — тож я не соромлюсь, що не нафарбована, а зачіска найпростіша — коса до пояса. Одяг чистий — найголовніше, а решта… сам же казав, мовляв, багато що — облуда.

Я лежу й пишу, Єгор сидить і мовчить. Як довго — не знаю, тому що захопившись, можу довго ширяти в казковому світі. Я тут, а мене ніби й немає. Ось і зараз я повертаюся до реальності, тільки почувши питання:

— Прочитаєш для мене?

І чи то саме формулювання питання так діє, чи то вирішальним фактором стає те, що казку я щойно закінчила, не бачу причин ламатися. Звичайна казка, і я не майстер слова — попереджаю про всяк пожежний, але Єгор прохання не скасовує.

— Ну добре, — кажу, — слухай.

І починаю читати…

Гноми шепотілися:

— Знову фея Невдоволення завітала до Рудого…

— Не інакше як захотіла іграшку нову…

— Так є в неї. Рудий. З ним і забавляється…

Так голосно шепотілися, що фея почула. Величезне царство гномів, а стін немає, тільки перегородки з коріння трухлявого. Почула фея й розлютилася так сильно, що сама від себе не очікувала. А Рудий — ось він, поруч, вдає, що оглух, чи що? Стоїть бовваном, дивиться на неї ласкаво, немов доторкнутися хоче, і справ йому немає до образливих чуток земляків.

— Іграшка? — усміхнулася фея, уважно гнома розглядаючи, і крикнула гучно, щоб інші напевно почули: — Але ж вони мають рацію, вочевидь! Іграшка! Що з тебе ще взяти? Та тільки забави жодної, так, нудьга лише. Зроби, що замовляла, й не спущуся більше в темряву вашу!

Гном відвернувся, щоб не помітила, як засмутили його слова гості. Адже й не спуститься, зачепили її плітки. Говорити фея може плутано, з глузуванням, може брехати, але якщо слово дасть — стримає. А що робити йому?

Чекати, знаючи, що не побачить?

І що сам у її світ піднятися не може?

А замовлення її… Ох…

І раптом Рудий засяяв весь, виліз на табуретку, щоб стати вищим, доторкнувся до мочок вух феї — злегка, вона навряд чи навіть помітила, зазирнув в очі її, колір підбираючи, затримався трохи довше, ніж належало, й руки прибрав.

— Може бути, тобі це сподобається? — затамував подих, не витвором чарівним, а феєю милуючись, тому як навіть сині зірки блищали у вухах її, немов соромлячись і визнаючи свою поразку поруч із такою досконалістю.

Сповз покрив зі старого дзеркала, покрутилася фея, вдивляючись у своє відбиття. То вгору пшеничне волосся збере, то відпустить його знову, то усміхнеться, то здійме брову похмуро. Видно, що їй сподобалося, і сказати щось хотіла не грубе, та тільки знову почула гучний шепіт інших гномів.

— Це не те, що замовляла! — процідила. — Невже так складно запам’ятати? Нездара ти! Недоучка!

Каже холодно, а очі всупереч волі господині, радістю й теплом зігрівають. Але не може вона інакше, не вміє, та й за статусом не належить. А гном стерпить, звик, та й… головне, що вона нічого не запідозрила і знову прийде до нього, а він знову замовлення не виконає. Нехай злиться, нехай обзиває — він звичний, але так для неї буде краще.

Придушив сумне зітхання, а поки фея крутилася біля дзеркала, не втримався й помацав кишеню свого смокінга. Надійно захована його таємниця, а на серці неспокійно, ніби статися щось має, але затримується.

За його душею, за його…

І піщинки он у годиннику завмерли…

А поки дивився на фею, милувався обличчям бездоганним, фігурою божественною, вдихав запах пролісків і знав, що прощається. І поспішав запам’ятати її такою, як зараз, холодною, але принадною, зі стиснутими в  показній злості губами, але з закликом їх розкрити, такою, що промовляє брехню з дивовижною правдивістю.

Шкіру її пестило світло свічки — ніжно, ледь торкаючись, з придихом. Як мріяв про те Рудий. І як забороняв собі. І як уже ніколи не зможе…