8.1

За вечерею Яр все-таки зауважує наші переглядини з Єгором і запитує, що ми приховуємо. Поки я роздумую, як делікатно повідомити про загрозу нашестя моїх родичів, а Єгор ялозить виделкою суп по тарілці, мій чоловік припускає:

— Замовляти новий гардероб?

На мені модний сарафан у зебру, але може ж бути, що це єдине, що вціліло. На жаль, справжню причину нашої дивної поведінки Яр навіть у страшному сні не побачить, а якщо Єгорка мовчить, доведеться мені… принести щасливу звістку про майбутні оглядини…

Я знаю свого тата, він не обмежиться поглядом-рентгеном. Збере факти, які тільки можна, навіть чутками від сусідів не погребує заради такої справи. Хоча, сумніваюся, що жителі сусідніх маєтків відчинять двері незнайомому чоловіку й тим паче почнуть молоти язиками.

Двох із них я бачила в передачах відомої ведучої про світські тусовки, їм якось звичніше пафосно, через губу, по два слова на хвилину. Хоча, якби ведучим узяли мого тата, боюся, на країну посипалося б море одкровень — заговорить і розговорить мертвого.

Його б сюди замість мене, він би знайшов слова, а я все мнуся. Сидимо ось, їмо з апетитом — ну, якщо не брати до уваги задумливого Єгора — на столі таємниче горять свічки, а я думками в солодкому пробудженні, черговій записці Яра на сніданок і поцілунку, яким ми встигли обмінятися, коли він повернувся.

— Тобі спекотно? Погасити свічки? — запитує співчутливо Яр.

Напевно, знову мене виказують щоки. Відриваюся на ковток вина, ще раз із надією позираю на хлопчиська, а той — зі ще більшою надією на мене.

— Мені пограти в здогадайку, або переглянути запис із камер? — розмірковує вголос Яр.

— А ти їх ще не бачив? — дивуюся. — Зазвичай ти відразу до камер, а потім уже до нас.

Він дивиться запитально. Ну так, яке там зазвичай? Одружені два дні й випадків таких було всього кілька, а я вже дорікаю. Але він вдає, що не помічає моєї шпильки й запитує люб’язно:

— Ще вина?

— Так, хочу, — кажу я.

Він загадково усміхається і чекає. Відчуваю його очікування як своє власне. Але більше, здається, чекає не моїх слів, а слів Єгора. Виховує в хлопчиську силу волі, чи що? Видно ж, що той і так ледь не тремтить у його присутності.

Ех, доведеться мені. Якщо й розсердиться, то я за ніч його якось втихомирю поцілунками, а Єгор до ранку після прочухана буде як у воду опущений.

— Тут, розумієш, яка справа… — починаю невпевнено.

— Ну-ну? — Яр відкидається на спинку стільця, склавши на грудях руки. Мовляв, чекаю, нумо, готовий до вистави.

— Яре…

— Я скоїв одну дурницю! — випалює хлопчисько й заволодіває не лише увагою брата, а й моєю. Підводить від тарілки очі й каже вже повільніше і впевненіше: — Але я ні про що не шкодую.

Не шкодує він — як же! Змінити нічого не може, моє сімейство на валізах, ось і пристосовується. До речі, хороша тактика.

— Ну-ну? — усе так же люб’язно цікавиться Яр.

— Я сьогодні скористався телефоном Злати.

— Я вже зрозумів, що тебе тягне до її речей, — усміхається Яр, а осмішка така, що обіцяє найрізноманітніші покарання нам обом, як змовникам. — Що далі?

— А що далі, ти ні за що не здогадаєшся, — кажу я, тому що Єгор на хвилину губиться від уваги брата, а мені, як справжній жінці, увага такого чоловіка лестить.

— Вечір припиняє бути томливим, — осмішка Яра припадає вже лише мені, але діє дивним чином.

Мені хочеться рукою скинути на підлогу посуд і канделябри, випровадити Єгорчика за двері, зачинитися, змусити чоловіка впертися стегнами в цей аристократичний дубовий стіл і…

— Ох, я поквапився, — каже Яр, збиваючи мій запал, — вечір ще може виправитися.

І ми граємо в баньки до невпевненого «кахи-кахи» Єгора.

— Може, я до себе піду? — запитує хлопчик із надією, що легко відбудеться.

— Як?! — сплескує руками Яр. — І я так і не дізнаюся новину дня?!

Єгор протискується до дверей, з побоюванням позираючи на мене — чи не викажу раніше, ніж він сховається. Але в мене злегка паморочиться в голові від випитого і від планів на чоловіка, і я непомітно прихильно киваю.

— О, ні, — якимось неймовірним чином Яр виявляється біля дверей раніше, перекривши шлях до відступу.

Ми з Єгором майже синхронно зітхаємо, розуміючи, що не вдалося пояснення перенести на завтра.

— Ну що, каятися? — шепоче мені хлопчик.

— Ага, — тисну плечима, а поки каверзник перебирає свій словниковий запас для пом’якшення вироку, милуюся його майбутнім мучителем.

Яка спритність, яка грація — мій власний лев, ось же я потрапила!

— Ну гаразд, — журиться Єгор і починає сповідь.

Обличчя мого чоловіка з кожним словом хмурніє, й ось коли вже здається вдарить грім, я швиденько дістаю з заначки громовідвід.

— А чи не час дитині спати? — відтісняю спантеличеного чоловіка від дверей.