7.3

Після повернення насамперед зазираю в гардеробну — усі речі на місці.

Дивно. Чим же Єгор займав себе, коли я пішла? На лавку підсів десь за пів години, а до цього?

Не вірю, що сидів цяцею за уроками. У ванній теж усі мої баночки на місці, зубна щітка жива, але я про всяк випадок принюхуюся до неї. Начебто зі стаканчика не виходила.

Хм, думаю, думаю…

У роздумах кручу в руках свій телефон, на автоматі переглядаю, хто дзвонив, і натикаюся на список вихідних дзвінків: мама, бабуня, батько.

Твою ж!..

Вдих-видих, вдих-видих…

Першою набираю бабуню — вона в мене сучасніших поглядів, і навіть якщо хлопчисько поводився як покидьок, зуміє поставити його на місце.

— Бабусю, — запитую після запевнень, яка рада її чути й таке інше, — а тобі що, Єгор дзвонив?

— Дзвонив, — хихикає, як дівчисько. — Смішний такий, дуже серйозний.

— А що він хотів?

— Сказав, що в нього ніколи не було бабусі й мріє зі мною познайомитися. Запрошував у гості, — сміється. — Тож чекай, онучко, я теж на правнука подивитися хочу. Твого ж можу й не дочекатися, а тут названий, проте вже майже дорослий.

— А… більше нічого не говорив?

— Сказав, що забронює квитки й надішле автомобіль, щоб зустріти на залізничному вокзалі. Я ось уже й речі переглядаю, які взяти. А ти що ж, проти?

— Та ні, — відмазуюся, а сама прикидаю, що скаже Яр, якщо мої родичі наскочать. Вони прості, не блакитної крові й не умовно-зеленої, як дехто. Хоча, може, хвилююся марно? Може, він тільки бабусю покликав? — А мамі, не знаєш, навіщо він дзвонив?

— Як це не знаю? — ображається бабуся. — За тим же! Сказав, що подовгу не бачить своїх батьків і хоче познайомитися з твоїми. Ну а про квитки й автомобіль я вже тобі розповідала. Не склеротик — згадаєш.

Добре, що поруч дивом виявляється крісло, у яке я падаю.

— Бабуню… — прочищаю горло, — а вони… теж… речі перебирають?

— Так ні-і, не хвилюйся. Вони вже їх зібрали, — добиває мене бабуся.

Я швиденько з нею прощаюся, цілую повітря перед слухавкою й поспішаю вниз на пошуки того, кого особисто, своїми руками й прямо зараз…

Помітивши хлопчиська у вітальні, де він кривить ніс навпроти статечного джентльмена в костюмі, дивлюся в очі, що розширюються від жаху, й чесно попереджаю, розмахуючи телефоном:

— Я приб’ю тебе!

Він скрикує, ховається за диван і звідти квапить людину в костюмі:

— Та коли ж ми почнемо займатися?! У нас же урок! Пропускати не можна!

— Але ж ти щойно його скасував, — розводить руками чоловік, посміюючись у вуса.

А я тим часом наближаюся…

— Та пожартував я! — запевняє хлопчисько, і дивиться навперемінки то на мене, то на викладача, обираючи менше зло.

— Але я вже зібрався йти, — зауважує чоловік, одягаючи капелюх.

— Моя бабуся й батьки вже збирають речі, — шиплю я, роблячи ще один крок до темноволосого чортика.

— Але я хочу займатися! Подвійний тариф! — вигукує син Самарських і джентльмен, винувато мені усміхнувшись, знімає капелюх і стає між нами.

— У нас заняття, юна леді, — каже він. — Самі розумієте, таке пропустити не можна.

— Розумію, — погоджуюся я, тому що до недавнього не пропускала жодної можливості назбирати на пальто. — Але дехто не розуміє, що краще не будити лихо, поки воно тихо.

Хлопчисько виходить зі сховку, боязко позираючи на мене. Перебіжками досягає сходів і вже звідти, прийнявши вигляд господаря, цікавиться, заломивши брови:

— В сенсі?

— В прямому, — розтягую губи в передчутті. — Дехто не знайомий із моєю бабусею!

Він розгублено кліпає.

— Але змінити що-небудь пізно, — подаю надію. — Вона вже збирає речі, — а щоб не думав, що це всі на сьогодні біди, мстиво додаю: — А мої тато й мама вже їх зібрали!

І фініта ля-господар життя: на сходах звичайний хлопчисько, який вляпався по самі вуха, тому що витримати моїх родичів, коли вони збираються разом, навіть я довго не в змозі. А вони в гості так далеко на день їхати не будуть, щонайменше на два тижні, а сумок буде немов приїдуть на рік.

Єгор понуро чвалає нагору, за ним прямує, усміхаючись, викладач, і в мене попереду дві години тиші й спокою.