7.2

Нехай копирсається в речах, нехай палить, якщо грошей брата не шкода, а я хочу вдихнути свіжого повітря, хочу вирватися з позолоченого оточення.

Водій наполягає, щоб супроводжувати мене, стенаю плечима — нехай.

Іду уздовж маєтків за високими парканами, у ту частину парку, що не зачеплена грошима й цивілізацією. Вдалині чути дитячі голоси, але тут майже нікого немає. Один-два перехожі з маленькими песиками. Люди одягнені просто, не на показ, а саме для прогулянки з тваринами, під шурхіт високих дерев.

Самотня лавка з пилом і облупленою фарбою. Сідаю на неї. Поруч сідає водій. Мовчимо, поки дзвінок мобільного не розрізає приємну тишу. Не мій мобільний, а водія.

— Так, Ярославе Володимировичу, — пауза. — Так.

Водій передає слухавку мені.

— Так? — запитую спокійно, так, ніби не бачила малюнків дівчини й ніби мене вони не зачепили.

Але радість від дзвінка чоловіка зобразити не вдається. Відчуває, або імовірніше — уже знає, що я бачила портрет його незнайомки. Голос його так само спокійний, але майже на дотик відчуваю невдоволення, яке пульсує в просторі.

— Я хочу, щоб ти ще раз подумала про мою вчорашню пропозицію, — й уточнює, не чекаючи зустрічного питання. — Ти хочеш керувати салоном? Я сьогодні звільнив адміністратора.

Водій щосили прикидається деревом, вдаючи, що не чує нашої розмови, але я ловлю його погляд і стає дико ніяково. Мабуть, думає, що я розчищаю собі доріжку до кар’єрних сходів і капіталів. І мені однаково, але не хочу, щоб навіть подоба такої думки миготіла у Яра.

— Ні, — кажу, — не хочу. Я нічого в цьому не розумію.

А потім у мене миготить майже божевільна ідея, хоча й не більш божевільна, ніж ідея з весіллям.

— А що як Лариса? Це її світ, вона обожнює всі ці пілінги, маски, спа…

Чую, як Яр зітхає. Не приваблює його ця кандидатура, хоча вона значно краща за мою, але, помовчавши, він погоджується.

— Як хочеш.

— Дякую! — вигукую радісно.

І вже думаю, як ощасливлю подругу, і скільки буде захоплення, і взагалі, коли Яр додає:

— Ти мусиш навчитися думати не про когось, а про себе, Злато.

Намагаюся вигадати логічні доводи проти, не встигаю.

— Інакше ти не виживеш у моєму світі.

Двома руками вчіплююся в телефон, боюся, що вислизне з вологих долонь. Притискаю сильно до вуха й чекаю, коли скаже далі, тому що це ще не все, відчуваю, знаю, і не хочу чути, що скаже, а доведеться. Нумо? Подумки кваплю, й отримую свою порцію солі.

— Не думай про малюнки, не накручуй себе. Ти їх більше не побачиш.

Він натискає відбій, а я так і сиджу з телефоном біля вуха. Він сказав, що малюнки я більше не побачу. Мені б радіти, мені б не читати між рядків, але я прочитала й від радості й згадки немає. Малюнки я не побачу — так, але він не сказав, що їх знищить. Просто сховає, а сам…

Змушую себе повернутися до реальності. Чи мені боятися, що Яр буде думати про незнайомку? Вдень він працює, вночі він мій, зі мною, і йому не до думок про іншу дівчину. Уявити її замість мене? Теж навряд чи він може, у нас нічого спільного, починаючи від кольору волосся, зачіски, й закінчуючи фігурою.

Повернувши телефон водію, відкидаюся на запилену спинку лавки, прикриваю очі від яскравого сонечка. Так і сиджу, тану, поки щось не впирається в праве плече. Водій зліва, міркую ліниво, а хто примостився з іншого боку?

Ага, зрозуміло…

Крехтіння старече припиняється — вмостився, отже, а голову мені на плече схилив.

— Добре влаштувався, — натякаю, щоб відсунувся.

А він мені так, зі смішком і задоволений собою й життям:

— Дякую, — і ще й руку під мою просовує.

Теж мені, підкидько знайшовся.

— Завдання всі зробив?

— Нєа, — і ще радісніше, ніж до цього.

— А що тоді парком розгулюєш?

Намагається відмовчатися, але його здає водій:

— У Єгора за двадцять хвилин саме заняття з польської.

— Прогуляю, — схоплюється він.

— Я тобі прогуляю! — погрожую я.

— Так я однаково мову краще від цього професора знаю!

— Попрактикуєшся зайвий раз.

— Зайвий! — хапається за слова. — Зайвий, правильно!

— Ні, — зізнаюся, — це я помилилася. Не всім мови, як тобі даються. Не зайвий, а запасний.

Розплющивши очі, помічаю задоволену пичку. Як же, похвалили й начебто ненароком. Ось і розумний, і не по-дитячому дорослий, а однаково дитина. І подобається мені набагато більше таким, ніж коли вмикає мимоволі «старість».

Ми повільно йдемо доріжкою до будинку, водій відстає, щоб могли говорити вільно. Звісно, усе вже знає про сьогоднішній конфлікт. Кілька днів заміжня, живу в замку, який ретельно охороняється, а таке враження, що у всіх на очах в зоопарку.

— Цих малюнків немає в столі, я зазирав, — ділиться пригодами хлопчик.

— Знаю.

— Напевно, — чухає задумливо маківку, — він наказав їх спалити?

— Напевно, хтось начитався романтики?

Неймовірно, але він ніяковіє, щоправда, усього на секунду. Й ось знову поважно крокує, кидаючи зарозумілі погляди на стареньких із песиками. Чи то дає собі слово, що ніколи не заведе такого дрібного чотириногого приятеля, чи то що ніколи не постаріє.

— Якщо у твого брата ще є в шафі скелети, нумо, вже одним махом, — пропоную.

— Ага, мені й за це влетить! — торохтить обурено, немов це я його змусила лазити чужими шафками.

Подумки, як і в розмові з Яром, розкриваю подвійне дно. Отже, скелети є. Ну що ж, у короля, виявилося, є посаг…