7.1

Видно, що кухарка дуже здивувалася, коли замість сніданку в кімнаті я зайшла на кухню, але не заперечила й не намагалася показати мені, як я тут усім заважаю.

Приємна жінка, я так радію, що перше враження не виявилося оманливим. Ось сиджу, хлюпаю зелений чай, сирком заїдаю і все це під байки, який Ярослав Володимирович хороший господар. А мені ж цікаво, я дуже хочу пізнати його трішки краще.

Якоїсь миті кухарка намагається змінити тему на мене, мовляв, я мудро вчинила вчора з Єгором, але я ухиляюся. Про себе я й так усе знаю, а розмова про Єгора подумки перекидає мене до пікантних подій, свідком яких він став.

Ні, вже краще про Ярослава Володимировича. І я з усмішкою киваю, коли вона знову береться його розхвалювати.

— Пощастило вам із чоловіком, — усміхається кухарка.

І тут не сперечаюся. Кому розкажи — не повірить: звичайна провінційна дівчина, яка про принца й не мріяла, потрапляє в справжню казку зі справжнім, живим королем. На безіменному пальці в мене обручка з жовтим діамантом, шафа тріщить від дизайнерського манаття, і снідаю я в біло-кораловому платті в горошок від Лілії Пустовіт.

Поглянула в дзеркало, перш ніж вниз спуститися, і сама собі позаздрила. Якби ми зустрілися з Яром зараз, я б повірила, що могла йому сподобатися, а тоді — у джинсах і майці з гуртового ринку… Спрацював ефект несподіванки й випадок, а так він би навряд чи мене помітив. Я навіть на тлі Лариси явно програю. Вона — яскрава, легка, навіжена шатенка з вітальними в глибокому вирізі грудьми, а я…

А я — це я. Самоїдством не займаюся, але й ціни собі не набиваю.

Загалом, сиджу, чаюю, усім, як березнева кішка, задоволена, й ось на кухню заходить похмурий Єгор. Замість доброго ранку пробубонів щось незрозуміле й на стілець навпроти вмостився.

— Ти чого такий замислений зранку? — запитую, поки кухарка пестує його млинцями із суничним чаєм.

А сама прикидаю, що Яр, напевно, теж на кухні снідає, й тільки я по-королівськи, з доставлянням.

— Настрою немає, — каже він і ще похмурішим робиться.

— Створи, — ділюся досвідом.

— Цікаво, як? — кидає уїдливий погляд, і прямо розквітає від перспективи, що можна з кимось погризтися. — Пройтися в парк, випити по солодкій газованій воді?

— Це мені від чаю погано було, — брешу.

— Ну зві-існо, — тягне недовірливо і пирскає в кулачок.

А я й сама ладна розсміятися, як раптом… одна думка підкрадається, обкопується непомітно й вовтузиться, вовтузиться… А чому це всі вирішили, що погано мені саме від газованої води?

Відставляю чай і мчу в кімнату. Набираю Яра, потім розумію, що він може бути дуже зайнятим, але якщо узяв слухавку, запитую, що хотіла.

— Яр, а чому ти вирішив, що я отруїлася газованою водою?

— А ти не отруїлася? — жартує.

— Ні, — кажу, — мені було погано…

— Ах, все-таки?

— Так, — киваю, ніби він може мене бачити, — але чому ти вирішив, що погано мені було саме від газованої води?

— Ну а що ти ще їла поза домом? Солодку вату й морозиво? Так, але Єгор почувався добре.

— Я пила чай, — вичавлюю, холодіючи від усвідомлення, що потрапила в точку.

— Я теж п’ю вранці зелений чай, Злато, — каже чоловік стримано, але видно, що йому розмова вже не подобається.

— Так, але…

Не знаю, говорити йому чи ні, тому що одна річ — мої підозри, й інша — факти.

— Що «але»? — в’їдливо цікавиться.

— Поки нічого. До вечора, — натискаю відбій, але миттю йде виклик.

— Що «але», Злато?

Ох, голос, як вічна мерзлота, і я застигаю в нерішучості. Не хочеться зводити наклепи на людину просто так, тим паче що сама вчора за неї заступилася, і взагалі, на все мають бути причини, а я їх тут впритул не бачу. Тільки знаю, що маю рацію, але не знаю, чому все саме так.

Але якщо не скажу чоловікові про свої сумніви, так і буду мучитися і зводити подумки наклепи — краще вже виговоритися, вислухати, як я помиляюся, й згорнути тему.

— Яре, — наважуюсь, — я вчора пила чай у салоні.

Він мовчить, і я шкодую, що почала цю розмову, до того ж він напевно зайнятий, а тут я…

— І він був теплим і якимось… несмачним…

Не розумію, навіщо продовжую розповідати про цей чай, уже хочу знову натиснути відбій, коли чую спокійний голос Яра.

— Я тебе зрозумів, — і відбій натиснув він.

Сварю себе, чортихаюся, як кравець, і, звісно, мало мені виглядати дурепою перед чоловіком, потрібен ще і свідок мого лихослів’я. У дверях абсолютно безсоромно стоїть Єгор.

Ситуація його явно розвіяла, тому що і сліду немає похмурості й поганого настрою. Дивиться задумливо, ніби подумки геометричну задачу розв’язує, а потім каже мені абсолютно беземоційно:

— Вона була його коханкою.

— Хто? — це питання з категорії звичайних, коли знаєш про кого йдеться, але відтягуєш мить.