6.3

Ховаюся за плече Яра, а він, здається, тільки усвідомлює, що у ванній у нас відвідувач.

Він обертається до дитини, але спершу я вчіплююся в нього, щоб не переборщив, щоб не кричав, щоб розв'язав питання мирно. І він розуміє моє прохання, гладить по щоці, і каже неголосно й без злості, що мені добре, нехай хлопчик не хвилюється, і буде ще краще, якщо закінчити лікувальний масаж.

— Ага, — пирскає сміхом хлопчисько. — Я вже давно не маленький і знаю, що ти зараз масажуєш.

— Єгоре, — ось тепер голос чоловіка звучить погрозливо.

— Я тільки не думав, що масаж, це, — хлопчик гидливо морщиться, — так мокро…

Просити не доводиться — сам зачиняє двері і йде.

— Продовжимо? — ледве не муркоче Яр.

І ми з задоволенням продовжуємо, але за межу переходить один із нас. Мені постійно здається, що знову увійде Єгор, і затискаюсь внутрішньо, нічого не можу із собою вдіяти попри слова заохочення чоловіка.

Але Яр якщо й розчарований, то не показує цього.

Довго цілує, поки не остигає вода, а потім згадує, що обіцяв мені довести, як дорого я йому обходжуся й підхоплює, квапить, виштовхує з ванної. Тягне в кут, хитро усміхаючись.

— Невже покараєш? — прикидаюся переляканою й повисаю кліщем на передпліччі — Дозволь я вимолю в тебе прощення!

Він здивовано обертається, у вечірньому світлі сонця його волосся віддає рудуватим відливом, і все, мені й не потрібен його дозвіл!

Тягну за комір його халата, тягнуся сама й цілую, жадібно цілую, так, ніби не бачилися рік, так, ніби помру тут, на цьому білому килимовому покритті, у його кімнаті, якщо не поступиться вмовлянню моїх губ. І дико радію, що обмежується хвилинним замішанням, а довше вмовляти не доводиться.

Його халат розкритий, мій відкинутий на килимове покриття. Яр підхоплює мене, притуляє до стіни, потім злегка зміщується в кут, у той самий, для передбачуваного покарання. І я так заводжуся, що нічого не бачу, крім пшеничного волосся з рудизною і темних очей з іскринками сміху; і нічого не відчуваю, крім рук, губ і пристрасті, яка рветься назовні.

Він мій. Він для мене. Він зі мною. А я розчиняюся в ньому, і вже бачу зірки й феєрверки, коли відбувається дежавю…

— Я думав, ви закінчили зі своїм лікувальним масажем, а ви… — обурюється хлопець, відвертаючись від нас, приклеєних до стіни. — Навіть на добраніч вам ніколи сказати!

Грюкає голосно дверима і йде.

— А кажуть, що двічі в одну вирву… — Яр відпускає мої ноги, важко дихаючи, накидає мені на плечі халат. — Ну й день, — сідає в крісло, саджає мене до себе на коліна, і ми обоє намагаємося віддихатися від двічі перерваного марафону.

— Доведеться побажати йому добрих снів, — хмикаю я. — А то ніч попереду, а твій брат дуже наполегливий.

— Ти хочеш, щоб це зробив я? — дивується він.

— А ти ніколи цього не робив? — дивуюся своєю чергою.

— Ну…

— Ясно, — не хочу підозрювати його батьків у всіх тяжких, але думається мені, що і Яру ніхто не бажав добрих снів.

Пояснюю, що дитині потрібно говорити ласкаві слова на ніч (нехай хоч так для початку) і що так заведено, і що це як оберіг від поганих снів. Слухає мене уважно, киває зрідка. Важко видихає, зважившись, і встає. Мені, відповідно, теж доводиться встати, тому що я в нього на колінах.

— Зайду до нього, — каже Яр, — а ти поки подивися, що я мав на увазі.

Нічого не розуміючи, йду знову в кут, а той після легкого дотику розчиняється, перетворюючись у гардеробну. Сукні, светри, яскраві кофтинки, взуття в коробках…

— Все твого розміру, — випереджає запитання Яр. — Нове, ніхто не носив.

— А якщо мені не все сподобається? — запитую обережно, тому що вже бачу, як це дорого й не хочу, щоб він спускав гроші в смітник, як весільну сукню.

— Я й не сподіваюся, що тобі сподобається все. Світлана ще занадто мало знає про твій смак, тому й надіслала ці мережива. Джинси там теж є, — підбадьорює, — а що не сподобається, вона поверне в магазини.

Я вже веселіше дивлюся на всі ці нововведення й навіть радісно повискую, коли натикаюся на джинси, майки, бриджі, сорочки, кеди, босоніжки, і мережива не лякають ціною. Яр розуміє, що мені є чим зайнятися, і йде до брата. Повертається швидко, або я так захопилася розгляданням білизни.

— Дякую! — чмокаю його вдячно, а він, задоволений собою, поважно киває. — Ну як?

Він побіжно оглядає мене, думаючи, що я в новинці, але потім розуміє, що я про Єгора й заспокоюється.

— Зайшов, — каже задумливо, — побажав.

— І? — ну ось усе треба витягувати з нього!

— А він мені сказав дякую, — і дивиться розгублено. — Не побажав, мовляв, і тобі того ж, не здивувався, що я взагалі прийшов. А серйозно так каже: дякую.

— І що тебе не влаштовує?

— Ти теж сказала мені дякую.

— Ну так, — погоджуюся, а зрозуміти поки не можу.

— Але я ж йому нічого не купив! А таке відчуття, що в нас товаро-грошові стосунки!