6.2

Отже, він не просто поговорив із нею. На душі ще паскудніше: не хочу, щоб через мене комусь ставало гірше. У людини може бути дитина, яку потрібно годувати, або чоловік, з яким вони виплачують кредит, або… Та купа варіантів, а я не хочу забивати цвях у дах чиєїсь кар’єри — щонайменше.

— Ти звільнив її через мене?

— Я звільнив її, тому що вона погано давала раду своїм обов’язкам.

— Отже, через мене…

— Отже, ти не слухаєш те, що я кажу, — суворо запевняє Яр. — На місці тебе й Лариси могла опинитися абсолютно будь-яка людина, так, я міг не дізнатися, як поводиться адміністратор, в обов’язки якого входить утримувати й залучати клієнтів, а не випроваджувати їх за двері. Але це виявилася ти, і я дізнався, ось і все.

— Але ж сама я навряд чи могла стати клієнтом твого салону.

— Чому? — таке щире здивування, тоді як відповідь очевидна.

— У тебе, знаєш, там дуже дорого.

— Так? — дивується ще більше.

— Ні, ну для богеми в самий раз, напевно… я не знаю… але я…

— Потрібно переглянути ціни, — вичекавши, коли я промимрю пояснення, каже Яр. — Але ти маєш рацію, салон не для бідних. Бідній людині простіше відрощувати коси, — накручує моє волосся на кулак, — а гроші витратити на продукти. Але він і не для богеми. Це середній рівень. Принаймні так спочатку планувалося. Іноді туди приходять панянки, які не можуть заробити навіть на насіння, але в них є той, хто за все платить. Іноді клієнтки в таких диких вбраннях, що здається, щойно з лав секонд-хенду, але ти б, звісно, зрозуміла, що одяг дизайнерський.

— Звісно, — киваю впевнено, — до агентства нерухомості я цілих три місяці працювала в бутику.

Вловивши нотки іронії, Яр усміхається.

— А ще де?

— Багато де ще, — так само як він, напускаю туману. — Але, думаю, що для молодого чоловіка знань про мене поки вистачить.

— Як скажеш, — салютує келихом, і відпускає мої коси, — у мене свої методи збору інформації.

У нього, до речі, келих, а в мене тільки він, і я обіймаю його двома руками, зручно влаштувавшись на грудях.

— Знову будеш катувати Ларису?

— З цим чудово справляється Стас.

Й ось ми сміємося удвох, і чомусь ні крапельки не прикро, що подруга ласа на вродливих чоловіків. Вона заслуговує трохи щастя, і якщо я візьму участь у цьому нехай навіть побічно…

— А він одружений?

— Пізно схаменулася, ти заміжня.

— Та я не за себе хвилююся.

— Твоя подруга ніде не пропаде, — уникає відповіді й думається мені, уникає тому, що там не все чисто, а не просто відповісти лінь. Дістаю одним і тим же запитанням — тримається, вдаюся до випробуваного методу з поцілунками — зітхає, але здається. — Не одружений, але я не думаю, що в нього і твоєї подруги може бути серйозно.

— Чому ні?

Знову довго відмовляється, поки я не обціловую все обличчя й не спускаюся до шиї, і взагалі я готова спуститися й далі, але ж у вітальні камери.

— Лариса йому не підходить, — втішно цілує в куточок губ. — Стас шукає… таку, як ти.

— Як я? — перепитую, а в горлі клубок. — Ну так, вам усім подавай по незайманій, а самі!..

— А самі, — перехоплює мої руки, притискає до своїх грудей, — а самі робимо все, щоб не лише задовольнити обрану незайману, але й забезпечити.

Він каже тихо, не підвищуючи голосу, але мені здається, десь далеко застережливо гримлять барабани. Він підіймається, підходить до каміна, він за три кроки від мене, а мені здається, між нами утворюються гори й океани. І так холодно, і так самотньо й так порожньо стає, і так погано… Мені так погано, що я, придушивши стогін, згинаюся навпіл, ледь не роз'юшивши ніс, падаю на підлогу і крізь напади болю чую рідний, майже втрачений мною голос. Він хвилюється, він кличе мене, кличе ще когось… Паніка… Сильні руки… Мій улюблений запах сандалу з грейпфрутом… Не хочу його відпускати… Не хочу… Він іде?..

— Не залишай мене, — не впевнена, що він чує, але знову вловлюю запах сандалу й заспокоююсь.

Ми їдемо… Ні, мене кудись несуть… Тепло, м’яко, і так погано… Так погано, що… Ох, ні… соромно…

— Іди, — прошу його, але він поруч.

Спазм скручує мене знову, і я обіймаю холодну миску, намагаючись прикласти її до чола. Здається, у мене температура. Здається, я вмираю. Здається, я як Вінні-Пух, переїла, а тепер ось трішки спухла… тільки нікуди мене не несіть більше, а то мені все ще погано…

— Іди, не хочу, щоб ти бачив…

І падаю в забуття, і знаю, що не йде, тримає за руку, комусь наполегливо дзвонить і дуже злісно говорить у слухавку. Дає спокій невинному телефону, чимось прохолодним обтирає моє обличчя, і дихати легше. Поступово в мій світ вриваються голоси, і я можу розрізняти їх, і навіть розумію, про що мова. Ось голос Яра, а ось когось незнайомого мені, хто сідає на ліжко, чимось торохтить, дає щось випити й довго мовчить. Так довго, що я встигаю подрімати, тому що коли розплющую очі, незнайомця в кімнаті немає. Тільки Яр, пофарбований призахідним сонцем, і він з таким звинуваченням на мене дивиться, що натягую плед по самі очі й підглядаю зі сховку.