6.1

Після ситної вечері Єгор, позіхаючи, йде до себе в кімнату, а ми з Яром сидимо обіймаючись у вітальні й дивимося, як танцює вогонь у каміні.

Мені не спекотно всупереч тому, що за вікном літо, а в нас камін, справжній, який тремтить полум’ям, і так близько, що простягни руку — обпече. Думаю, уся річ у кондиціонері.

Але дивно, що не виникає поганих асоціацій через нещодавні події. Таке відчуття, що все йде правильно, що не було ні пожежі, ні запаху від пластикових сумок із моїми речами, ні погляду хлопчика, який лякав своєю ненавистю.

Напевно, тому що зі мною Яр.

Мені затишно з ним, безпечно і взагалі… зручно ось так, крутити в руці келих із вином, врожаю не пам’ятаю якого року, цідити один ковток на годину й насолоджуватися аурою сили, відчуттям захищеності й живим теплом людини, яка ще кілька днів тому була чужою, несподівано увійшла у моє життя й залишилася.

Колишній чужий, але тепер мій, по суті й перед законом.

Мій, а я так мало про нього знаю. Усе ще мало. Він неохоче говорить про себе, та й то не говорить, а віджартовується. Так, багатий, непристойно багатий — стерпиш? І дивиться удавано жалісливо, наче з-за грошей я можу вигнати його з власного будинку, як кота безпритульного.

— Те, що ти багатий, ми ще в день знайомства з’ясували, — нагадую йому.

— Ах, ну так, Армані, Стефано Річчі й мій годинник із діамантами.

Я сиджу спиною до нього, але одна з рук Яра обіймає мою талію і я можу ще раз помилуватися чорними каменями на годиннику.

— Так все-таки діаманти? — запитую.

— Все-таки я непристойно багатий, — усміхається мені в шию і лоскоче диханням.

Я витягую руку, кручу у світлі каміна свою обручку.

— А в мене камінь красивіший, — хвалюся.

Яр відхиляється, настрій його різко падає, і мені доводиться швиденько виправляти становище. Повертаюсь, цілую обличчя, цілую брови, повіки, повільно підкрадаюся до губ і, трохи затримавшись, зустрічаю потемнілий погляд.

— Обручка гарна, — кажу знову, ігноруючи бурю, що насувається. — Але ти все одно кращий.

Недовірливо підіймає брову, потім, осміхаючись, відкидається на спинку дивана.

— А, — усміхається задоволено, ніби вперше зібрав кубик Рубіка, — це тому, що каблучка одна, а я можу купити таких безліч.

Усе, знову він король положення, гроза розвіюється, не розпочавшись. Обіймає мене, підливає вино, і знову віджартовується, коли відновлюю запитання. Так, був одруженим, так, кохав, так, минуло. Як звали? Ось тут настрій знову змінюється.

— Тобі й справді цікаво?

— Ні, — відпускаю й цю тему, потягуючи вино.

Прошу трохи розповісти про батьків, але Яр хитає головою.

— Але чому? — дивуюся я.

— Нумо краще про твоїх.

— Моїх? Мої звичайнісінькі. Батько — шахтар, мама — будівельник, — він надихається, я майже годину балакаю без зупинки, але наприкінці однаково повертаюся до початку. — А що з твоїми не так?

— Все так, — після тривалої паузи здається, але говорить неохоче. — Розумні, освічені, інтелігентні, дуже заможні. Вони дали мені все для успіху в житті. Якщо хочеш, вони стали моїм вихідним пунктом.

— Ну? — спонукаю продовжити, але Яр позіхає. Підозрюю, удавано позіхає, тому що зазвичай він лягає набагато пізніше, і засинає не відразу.

— Ну що ще? — дивується. — Зараз вони в Нідерландах.

— Відпочивають?

— Живуть.

— Давно?

— Років зо два-три.

— А Єгор?

— А Єгор живе зі мною, влаштовує підступи моїй дружині та створює мені додаткові витрати.

Дивуюся, як просто він говорить про все, тому що якщо перевести на мою мову, виходить, що батьки підкинули Яру свого молодшого сина, який обходиться в копієчку, а самі безтурботно так пропалюють життя. Але більше мене дивує натяк чоловіка на якісь витрати.

— А я теж тобі дорого обходжуся? — запитую, затамувавши подих і подумки підраховуючи, скільки витратив на весілля, а сама вдаю, що відповідь мене мало цікавить.

— Звісно, — каже Яр, і я вже спалахую праведним гнівом, коли відчуваю поцілунок у шию й чую сміх.

— А, так ти пожартував?

— Анітрохи, — дарує ще один поцілунок. — Я доведу тобі пізніше.

— Як?

— Пізніше.

— Зараз.

— Ні.

— Чому ні? — розмахую, як шпагою, келихом.

— Я в прокуратуру не записувався, — відбирає келих, ставить його на столик і все, не підливає, але й не повертає, хоча вино в ньому ще залишалося.

— Ні таємницю дізнатися, ні напитися, — буркочу, але Яра моє невдоволення не вражає.

— Думаєш, я тебе ховаю від своїх батьків? — ага, дивиться в корінь. — Вони знають, що я одружився, тож немає тут жодної таємниці, а моя робота… У мене є кілька підприємств, які приносять дохід, я ні в кого не краду — мені здається, ось і все, що потрібно знати моїй молодій дружині. Ти ж не плануєш прилаштувати мені резюме по блату?