5.4

І в очах стільки вразливих почуттів, що я на секунду гублюся.

— Чекаю внизу, — кажу йому.

Беру в кімнаті сумочку, уцілілу за дивної випадковості, трохи готівки, і спускаюся в хол. Макар, довідавшись про наші плани, рветься до автомобіля, але я пояснюю, що ми хочемо прогулятися, а не проїхатися. Він уважно слухає, в чому різниця, й заявляє, що між водієм і охоронцем, звісно, теж різниця є, але це не позбавляє нас із Єгором його присутності.

Загалом, гуляти ми йдемо під конвоєм.

Щоправда, поки доходимо до парку, мені вдається вмовити Макара не маячити тінню за спиною, а йти поруч, не привертаючи зайвої уваги.

— Не похизуватися ж йдемо! — слушно зауважую.

— Ага, точно! — підхоплює хлопчик, скоса позираючи на мої бриджі. — Дуже ти похизуєшся в цьому!

І замовкає під моїм красномовним поглядом, згадавши, з чиєї вини я крокую в такому скромному навіть за моїми мірками вигляді. Але якщо злитися й натякати на одне й те ж, так у нас прогулянка й закінчиться німим ходінням доріжками, тому роблю спробу розв'язати питання й поставити крапку.

— Пообіцяй, що така доля не спіткає гардероб, обіцяний мені твоїм братом, і нумо уже виберемо по морозиву, а то спекотно, — висуваю пропозицію, за яку отримую два питальних погляди.

Водій і хлопчик вірять у мої миролюбні наміри так само сильно, як я вірю, що це остання витівка Єгора. Але морозиво ми купуємо, і на гойдалках катаємося, й один із нас стрибає на батуті й у цей час кричить, як різане порося.

— Це… Це… А можна ще? — підбігає після стрибків.

— Гаразд, — легко погоджуюся, — мені не шкода, якщо тобі стане зле.

Плачу ще за пів години й вибираю порожню лавку неподалік. Журнал би, хоч один із тих, що в салоні… Заплющую очі, підставивши обличчя сонечку й напевно, падаю в дрімоту, тому що коли очі розплющую, Єгор сидить поруч. Зігнувшись навпіл, розглядає свої кросівки й дихає паровозиком.

— А, — здогадуюся, — дострибався?

Він підіймає бліде обличчя, і я дивуюся, як щиро сяє вимучена усмішка.

— Ще хочеш? — цікавлюся незворушно.

— Ти грошей, дивлюся, не шкодуєш, — віддихавшись, каже він.

— Погана звичка — рахувати чужі гроші, — вчу поганця життя.

— Це гроші мого брата і я маю…

— Мої, — перериваю божевільну репліку, не дослухавши.

— Ти витрачала на мене свої гроші? — дивується з кислою усмішкою.

— І на себе.

— Після всього, що я зробив?!

— Ну, а може, я розраховую тебе підкупити? — гашу його паніку.

Він застигає з розтуленим ротом, і питання, хто тепер із нас рибка. Підраховує подумки й невпевнено так запитує:

— Підкупити?! За тридцять два п’ятдесят?!

А я не витримую й починаю реготати.

— Ну так, — кажу, витираючи сльози, — ти ж поки не посол, розцінки не в тисячах тугриків.

І вперше чую, як він сміється, щиро, голосно, по-дитячому. Деякі перехожі обертаються, водій дивиться здивовано, а нам однаково добре, й тепло, і взагалі…

— Пробач мені, — каже хлопчик, а я не вдаю із себе злючку й не уточнюю, за що, й чи думає він, що за одне слово можна одразу пробачити.

Киваю.

Можна. Уже. Хочу обійняти його, погладити по густому волоссю, але не наважуюся. Придбавши по великій кулі солодкої вати на паличці, ми йдемо повільно додому. Посигналивши, нас об’їжджає вишнева автівка, і поки ми доходимо, Яр уже стоїть біля дверей будинку, усміхаючись нам.

— Вати більше немає? — питає.

— Нєа! — радісно вигукує сумну звістку Єгор.

А я дивлюся на них двох, таких схожих і різних, у променях призахідного сонця, і відчуваю, як у моїй душі здіймається світанок, а ховатися в тінь пізно.