5.3

Ого, та в них у стосунках не тріщина, а діра, не хочеться, щоб через мене вона перетворилася в каньйон.

— Я однаково не знала, куди розкласти всі ті речі.

— Я однаково збирався оновити тобі гардероб, але це не виправдовує Єгора, — голос чоловіка безпристрасний, але плечі мої він стискає сильніше. — Ти даси нам кілька хвилин?

І більше дам, якщо проблема розв'яжеться.

Встаю, обіймаю чоловіка, тому що мені подобається його обіймати й тому що здається, мої обійми утримають його від неправильного вчинку. Напевно, у моїх очах щось все-таки відбивається, тому що Яр схиляє обличчя, нібито поцілувати у вушко, але сам шепоче:

— Я не займу його, обіцяю.

І я спускаюся в нашу кімнату й терпляче чекаю Яра, але він зазирає на хвилинку, поцілувати, сказати, що таке більше не повториться і вибачитися за брата.

— Звісно не повториться, — погоджуюся я, — у мене більше не залишилося речей, хіба що він захоче вискубати зубну щітку.

Яр розслабляється, бачачи, що я не затаїла образу.

— Тобі пасує моя сорочка, — цілуючи, закидає компліментами. — І мій ремінь на твоїй талії… Мм, це наводить мене на певні думки…

А мене наводить на певні думки підозра: а як він дізнався, що я походжала сьогодні в його сорочці? Тільки прийшов і відразу до моніторів, переглянути записи за день? Але тоді це щонайменше початкова стадія параної…

— Увечері, — зі стогоном відхиляється, позираючи на годинник, і вже біля порогу кидає фразу, яка вводить мене в ступор більше, ніж приваблива обіцянка: — Більше ніхто в «Піску» не наважиться так із тобою поводитися.

Адміністраторці прочухан піде на користь, хоча, якщо вже зовсім чесно, я розумію, що простим смертним робити в такому салоні нічого, ось вона й розслабилася. А мені розслаблення набридло: походила кімнатою, постояла біля вікна, дивлячись на сад — про недавню подію нагадує тепер тільки лиса клумба й залишки їдкого запаху; спробувала нав’язатися в помічниці кухарці, але в підсумку була м’яко випроводжена з черговою чашкою чаю. Ось так люди й спиваються, стало сумно, і я сама не помітила, як знову опинилася біля дверей Єгора.

Ну й навіщо мене сюди притягнуло? Стукаю — тиша, але така, коли відчуваєш, що за дверима хтось є. Входжу. Хлопчик сидить за підручниками, але підозрюю, навряд чи щось у них бачить: погляд зосереджений, але порожній.

— Ти що, на професора готуєшся? — запитую й, всупереч його явному небажанню, підходжу ближче. Хлопчик сопе, напевно, продумує чергову капость.

— Я буду послом, — видає зарозуміло.

— А, ну так, — погоджуюся, — посли, вони якраз навчені розпалювання конфліктів.

— Я знаю польську, англійську та німецьку! — огризається.

— Ого! Щонайменше трьом державам варто побоюватися твого призначення.

Заплескує із силою книгу, впирається кулачками в стіл і дихає драконом.

— Ну ось, — кажу я, — про що й мова. Замість того, щоб залагодити конфлікт, ти ведешся на провокацію.

Розгортає книгу, заплескує. Розгортає, заплескує.

— Ти на вулицю виходиш, — запитую, прикидаючись сліпою, — або в тебе прогулянки тільки садом?

— У мене не так багато вільного часу, щоб витрачати його даремно.

— А барбекю з моїх сумок? — невинно цікавлюся.

— Я вже вибачився!

— Ні, — виправляю, — вибачився твій брат. За тебе. А ти просто сказав, що поводишся негідно сім’ї Самарських.

— І що, цього недостатньо?!

У мене складається враження, що розмовляю зі шкідливим дідком. Ось і розуміє, що помиляється, а з упертості й типу — мені за віком можна дурість молоти, не поступається. І слова підбирає такі, дорослі, а пориви неусвідомлені, дитячі.

— Ти справді хочеш почути мою думку?

Він, мабуть, сам дивується, як звучить його питання, якщо переінакшити, й киває швидше машинально.

— Я думаю, — обережно підбираю слова, — що поводитися потрібно не так, як від тебе чекає хтось. А гідно самого себе. Але це в тому випадку, якщо в людини є уявлення про обговорюване нами питання.

Єгор схиляє голову й дивиться на мене, як на балакучу рибку. Помахати йому, чи що, плавцем, і поплисти за безпечні водорості?

— Ні, — каже він стисло.

— Що ні?

— У мене прогулянки не лише садом. Я можу гуляти де хочу й коли хочу, якщо зробив усі завдання.

— А чому ж ти не стараєшся? — дивуюся. — Зроби все і вільний, а то весь блідий від своїх книжок.

— А ти свою дитину теж будеш намовляти ухилятися від навчання?

Неймовірно, але відбувається обмін усмішками. Непоганий хлопчик може з нього вийти, і може, у майбутньому стане хорошим послом. Якщо, звісно, він припинить хапатися за ненависть, як за рятівний круг, якщо навчиться плавати сам, без стусана старшого брата.

— Нєа, — кажу я, — буду намовляти його об’їстися морозивом у найближчому парку.