5.2

Мені заварюють зелений чай, позбавлений смаку, не надто гарячий — підозрюю, особисто заварювала адміністраторка, але я його п’ю.

Не можу образити людину просто так, усе шукаю їй виправдання. Ось і зараз думаю: може, вона не вміє заварювати чай, може, терпіти його не може, а тут я зі своїми примхами.

Стомившись сидіти в м’якому кріслі й відчуваючи, що в очах двоїться від яскравих журнальних картинок, підходжу до вікна. Червень грає тополиним пухом, діти об’їдаються пломбірними ріжками, на розі, як у маминому дитинстві, продають газовану воду, а навколо кружляють оси.

— Я зараз повернуся, — кажу Ларисі й, підкоряючись внутрішньому пориву, виходжу на вулицю.

Тепло, можна сказати спекотно, і так вчасно ця газована вода, що не стримую вдиху задоволення, коли п’ю. Солодко, терпко, лимонно-апельсиново, трохи липнуть губи, але до чого ж смачно!

— На здоров’я, — усміхається продавчиня, коли кидаю в урну спорожнілий стаканчик.

— Дякую, — дякую й, постоявши певний час біля входу, повертаюся в салон.

Лариса крутиться переді мною і дзеркалами, хвалиться й милується новою стрижкою.

— Ти схожа на француженку! — захоплююся абсолютно щиро.

— Та годі! — абсолютно щиро приймає моє захоплення.

Ми виходимо із салону під щебетання адміністраторки. Так і хочеться повернутися і сказати їй, щоб не хвилювалася, я нічого не вирішую в бізнесі чоловіка, але Лариса відвертає питанням:

— Ти додому?

— А куди?

Уже з вікна автомобіля дивлюся на засмучене обличчя адміністраторки, пізно щось їй говорити, та й добре: нехай хоч трохи простою людиною побуде.

— Підкинете мене в агентство?

— У тебе ж відпустка тільки почалася.

— Саме так, — киває подруга. — Тільки почалася, ще цілих два тижні, і хто потім оцінить мою нову стрижку. Нумо в агентство, а?

Вловивши в дзеркалі мій погляд, водій повертає праворуч. Ми висаджуємо Ларису, але не чекаємо, я знаю, це надовго, і сьогодні день для клієнтів і директриси втрачений. Автівка прилаштовується в ряд інших, плавно їде за моєю новою адресою, а на душі якось недобре.

— Вам не сподобалося в салоні.

Я рідко чую голос Макара, тому не відразу усвідомлюю, що це він, і що він не запитує — стверджує. Але погляд у дзеркалі шукає мій. Тисну плечима, мовчу. Погляд його повністю віддається дорозі.

Щойно автомобіль в’їжджає у двір і ворота повільно відновлюють оборону, ловлю себе на тому, що або перепила лимонаду, або мені погано. Вхопившись за дверцята, кидаю тривожний погляд, сподіваючись, що ніхто не помітив.

Без успіху сподіваючись, тому що водій дивиться прямо на мене. Розправляю плечі і йду вперед, я завжди так, чим гірше мені — тим плечі рівніше, а підборіддя вище.

У кімнаті насамперед відчиняю вікна: ковтнути повітря, свіжого, справжнього, не хочу мерзнути під штучними потоками кондиціонера. Повертаю ручку й ледь не задихаюся від їдкого запаху.

Жах, та що це?! Смажений кіт на шашлики у сусідів? Подихала, називається, свіжим повітрям!

Я практично зачиняю вікно, коли візуальний сигнал нарешті до мене долинає. Багаття. Дійсно, багаття. Посеред квітучого саду. Саме воно яскраво хлюпається рудими язиками, видаючи нестерпний сморід, а поруч із ним сидить маленький хлопчик.

Сидить, усміхається й дивиться на мене. Його не турбує сморід, не лякає полум’я, йому не шкода моїх речей, якими він підживлює вогонь…

У заціпенінні дивлюся, як плавиться остання картата сумка; заплескую вікно. Зіщулююся в кріслі, не відриваючи погляду від дверей: треба б замкнути, але не можу поворухнутися. Як маятник розгойдуюся, а встати не можу.

Мені чомусь страшно і здається щойно зроблю крок — двері розчиняться і я побачу ці очі відчаю, і не зможу стриматися, вдарю. Боляче вдарю. А дітей бити не можна, вони пам’ятають, і навіть якщо хочуть, не пробачають.

І страхи мої втілюються. Як завжди. Боятися не можна, не можна! Усі страхи втілюються в життя. У прочинені двері просовується усміхнена пичка, а темні очі блищать злістю.

— Іди, — прошу його по-хорошому.

Плескають двері, тупіт кроків коридором, але незабаром двері прочиняються і мої страхи розвіює небайдужий жіночий голос.

— Ох, це ж треба! Ох, ну й отримає ж він від Ярослава Володимировича! Ох, вам погано? Попийте, це чай, як ви любите. Я щойно побачила, що накоїв цей хлопчисько й що ви приїхали, одразу й заварила. А Ярославу Володимировичу вже зателефонували, ви не хвилюйтеся! Він незабаром буде. Не міг раніше вирватися, не міг. Ох, і влетить же цьому хлопчиську! Він непоганий, ви не думайте, він хороший… Ох, пийте, пийте, Злато Юріївно…

Чай смачний, і я з вдячністю його п’ю всупереч тому, що це вже четверта чашка і вночі я тепер навряд чи засну. Втім, я навряд чи засну після того, що побачила: на клумбі, що так схожа на багряне простирадло, багаття, а замість дров присмертні квіти й мої речі…

Тепер я розумію, чому мені стало недобре, ледве наблизилися до будинку. Але страшне не багаття й не те, що я втратила свої речі, мене кидає в тремтіння як згадаю очі хлопчика: відчайдушна ненависть, туга й безсилля. Занадто знайомий коктейль, щоб переплутати.

— Де його кімната?

Кухарка розгублено кліпає очима й повторює, й повторює, що хлопчик хороший і що Ярослав Володимирович сам із ним розбереться, але я все-таки отримую відповідь на запитання. Кімната Єгора на третьому поверсі, куди ми не підіймалися — я думала, там горище.

Простора кімната, неосяжна кімната й зовсім невідповідна для дитини, нехай навіть дитини, що прикидається дорослим. Жодного плаката, жодної світлини, жодного журналу для хлопчиків. Ліжко за розмірами не поступається нашому, покривало коричневих відтінків, похмуре, майже чорне килимове покриття на підлозі, шафа, стіл, книги з іноземної мови та натюрморти на стінах.

— Навіщо ти прийшла?! — накидається звіреням.

Але я йду до нього, сідаю на ліжко поруч і запитую: