4.3

Тихі кроки, ліжко прогинається біля підніжжя. Я ліниво прочиняю одне око: хлопчик сидить на краєчку, того і гляди навернеться, а дивиться господарем.

— Тобі ніхто не казав, що перш ніж зайти в чужу кімнату, потрібно постукати у двері?

— Це кімната мого брата, — сопе їжачком.

— Нехай так, але віднедавна я тут теж сплю.

Очі Єгора так і виблискують темними зірками, а наступна фраза сочиться єхидством:

— Розраховуєш надовго?

— А ти розраховуєш ні?

— Ага, — і щасливо усміхається.

Ні, я за мир у всьому світі й діти — квіти життя. Мабуть. Я тільки проти миру моїм коштом і на дух не перетравлюю кактуси.

— Батьки явно перестаралися, коли вчили тебе ніколи не брехати.

— Не обманювати, — виправляє машинально і усмішка його скисає.

Так, щось пов’язане з його батьками. Сподіваюся, вони живі і я припиню почуватися без вини винною.

— Так і будеш валятися весь день?

— Лежати, — виправляю його й не рвуся відповідати.

Подумавши, хлопчик приймає поправку, але на своїх умовах.

— Так і будеш лежати у верхньому одязі на чистій білизні весь день?

— Я ж зняла взуття, — відмахуюся й заробляю усмішку. — А ти так і будеш сидіти в мене в ногах, поки я не встану?

— Дуже треба, — огризається і, крекчучи, як дідок, встає. — Хочеш екскурсію будинком?

— Меблі розглядати?

Хихикає, і занадто серйозне обличчя змінюється дитячим. Підступ у чомусь є, навіть не сумніваюся, але йду слідом, ходжу терпляче з кімнати в кімнату, але без цікавості. Сюди б Лариску запустити — було б вересків, захоплень, вона б спробувала відстати від гіда і в одній із кімнат хоч на кілька днів загубитися. Тим паче що гід неговіркий, сам собі на умі, а кімнат безліч.

Перший поверх оглянули. І, власне, що я можу об’єктивно сказати про будинок? Біле шпичасте громаддя, яким він уявляється зовні, не зраджує собі зсередини. Багато світлих тонів, але нічого зайвого, не знаю модерн це, або мінімалізм, або це взагалі одне й те ж.

Мені найбільше подобається кухня, хоча я й не любитель готувати, просто затишно там, по-домашньому, й усміхнена кухарка чимось схожа на мою маму. Ямочками на щоках, напевно, і великими очима.

У мені прокидається цікавість — який із себе лікар, якому вона подобається? Але бачитися я з ним не прагну й рада, що уникла минулої зустрічі. Коли-небудь, просто так, за чаєм і пиріжками…

Другий поверх, як і перший, оглядаємо в тиші, хочу повернутися в нашу з Яром кімнату й почати розбирати речі, але йду слідом за хлопчиком.

— Чому ти не в школі?

— Я випереджаю шкільну програму, — пояснює, не обертаючись. — Таких не люблять, тому я займаюся екстерном і не зі шкільними вчителями. Усі завдання на сьогодні я зробив.

Мені чується образа, але хлопчик байдуже додає:

— На наступний навчальний рік я однаково їду в Англію. Немає сенсу звикати до кого-небудь стороннього.

Ось тепер обертається й дуже уважно дивиться на мене, перш ніж відчинити наступні двері.

Я нічого не знаю про нього, я навіть не знаю, де його батьки і як їх звати, і мені соромно трохи, що намагалася воювати з хлопчиськом. Почуття провини зростає й ось я ледь не кусаю лікті.

— Заходь.

Зоровий контакт обривається, і лікті мені вдячні. Єгор дивиться у вікно, я — на стіл, ноутбук і два протилежних один одному крісла. Суміжна кімната з нашою виявляється кабінетом Яра. Шафа з документацією, на одній зі стін вогненна картина з апокаліпсисом, а мій погляд приклеюється до пісочного годинника.

Проходжу вглиб, розуміючи, що краще вийти, що навряд чи моя присутність тут сподобається господареві, але нічого не можу із собою вдіяти. Як заворожена, дивлюся на пісочний годинник на полиці.

Чому він тут? Як частина інтер’єру, або Яр щось дійсно вимірює ним? Застиг, здається мертвим, але варто перевернути колбу…

Маленька рука простягається й перевертає, і я стежу за повеселілими піщинками. Вловлюю якийсь звук, але не можу відірватися від споглядання. Мені здається раптом, що вони відміряють щось важливе, щось важливе саме для мене.

Остання піщинка падає на своїх товаришів, а я, озирнувшись, виявляю, що в кабінеті одна. Перше, що спадає на думку — пастка, двері зачинені й мені доведеться провести тут весь день, поки не повернеться Яр. Але миттю заспокоююсь, помітивши смугу коридору.

Єгор просто пішов? У цьому й полягає підступ? Дивно, невже він думає, я не знайду шлях до сусідньої кімнати? Озираючись наостанок, помічаю, що горішня шухляда столу висунута. Ну звісно! Він відсунув її, а Яр подумає, що це я копирсалася в його речах!

Рішуче засовую шухляду.

— Тобі що, не цікаво, що я хотів тобі показати?! — хлопчик стоїть у дверях і дивиться на мене, як на зрадника.

— Я буду рада, якщо ти вважатимеш за потрібне показати мені що-небудь своє, — кажу йому.