4.1

Перша шлюбна ніч, але по суті для нас із Яром — друга.

Він давно спить, а я, поклавши голову й руку йому на груди, дивлюся на свою обручку, масивну, золоту, з пузатим жовтим діамантом, який підморгує місячним світлом.

Я заміжня.

Не так… Я за-міжня. І не потрібно бути провидицею, щоб визначити, хто в сім'ї з нас головний.

Мій чоловік (дивно звучить, незвично) для влади народжений, він немов витканий із її владних ниток, а мене лякає відповідальність за інших. Легше зробити самій, ніж дати завдання, легше взяти удар на себе, ніж підставити, легше підставитися, ніж просити прикрити.

Я взагалі не пам’ятаю, щоб когось просила, хіба що…

— Будь ласка… будь ласка, Яре… Не можу більше… ще… будь ласка…

Серце прискорює ритм від спогадів, а мені досі не віриться, що це я… Ні, те, що суперечливо — на мене схоже, є в мені подвійний знак, хоча й не очевидний, але щоб просити…

А пам’ять, хитро вишкірившись, показує вирваний із вчорашнього кадр. Ми з Яром самі, у нашій кімнаті, весільні тости залишилися за дверима — ступаємо білим килимовим покриттям, ступаємо, ступаємо, поки я раптом не злітаю.

— Що ти робиш? — скрикую від несподіванки на руках Яра.

— Традиція. Забув зробити це раніше.

— Не забув, — обвожу пальцем дугу світлих брів, натякаючи на свою першу появу в домі.

— Це інше, — відмахується і, всупереч моїм очікуванням, сідає в крісло, повертає мене так, щоб я бачила сад, і певний час ми мовчки дивимося в розчинене вікно.

Мене дивує, чому ми сидимо в домі, якщо зробити два кроки — і краєвид відкриється значно кращий, але потім згадую про охорону, про камери й розумію, що йому хочеться трохи побути удвох.

Відкидаю голову йому на плече, примружившись, ковзаю поглядом по червоних квітах і помічаю, що он та клумба, правіше, схожа на червоне простирадло в ліжку Яра. Озираюся, щоб порівняти, і потрапляю в пастку глузливого погляду.

— Кортить, мм?

Зніяковівши, бовкаю перше, що спадає на думку:

— А як називається таке вікно в підлогу?

— Французьке.

— А чому в саду квіти тільки червоні?

— Я вже говорив, згадуй.

Хмурюся й нарешті відповідаю сама собі:

— Тому що ти любиш червоний.

Заробляю поцілунок-бонус.

— Тільки червоний?

Хмуриться, як я секунду тому.

— Ні, ще золотий, — накручує на палець моє пасмо, зазирає в очі. — І… сірий? — його палець кружляє біля мого соска. — І блідо-рожевий, — майка повзе вгору, а погляд Яра опускається. — І білий, з мереживами.

Мій слабкий протест, що немає кольору «білого з мереживами», не чути за спраглим поцілунком. Він має рацію, мені кортить повторити, тому що попри все, подобається близькість із ним.

Подобається притискати безсоромно до себе, притискатися до нього і стогнати йому в губи, і вбирати його стогін, і прокручувати пізніше в пам’яті, ось як зараз, коли він не бачить, як знову горять мої щоки…

Він спить, а мої пальці малюють візерунки на його грудях.

Моє тіло ще зберігає відблиски пристрасті, що ми розділили. Політ, відчуття легкості, вибух під натиском його язика… це було прекрасно, чудово, ось тільки почуття незавершеності не залишало.

Сподобалося, але…

Шкода, що знову було «але».

Він сказав, що неважливо, сказав, що продовжимо намагатися, але вже завтра, сказав, щоб я пам’ятала про його обіцянку. Я пам’ятаю. І, певна річ, не відмовлюся намагатися, багато, часто, як скаже, не можу ним насититися… коли-небудь… можливо… коли ми станемо дідусем із бабусею…

Але поки ми старанно працюємо, щоб у нас з’явилися діти… Для початку хочу одного, а потім… зупинимося, коли скаже Яр.

Заспокоєна розміреним диханням, підтягуюся трохи вгору, влаштовуючи голову на плечі чоловіка, й падаю в дрімоту без сновидінь. Виринаю із неї, коли сонце в зеніті. Першим накочує усвідомлення, що в ліжку сама, потім ніс вловлює аромат жасминового чаю, і не бреше — на журнальному столику стоїть розписана маками чашка, поруч глазурований сирок.

Звідки Яр знає про мої звички?

Знаходжу відповідь поруч із подушкою:

«Так, чай жасминовий. Так, сирок ванільний. Не питай, ти знаєш. Мені час, буду пізно. Макар тобі все покаже. Цілую тебе сама вибери куди…»