3.4

Дратує, і сама жінка-кобра, і її хрипкий сміх, і глузливий погляд у мій бік.

Мені ледве вдається загасити хвилю роздратування до того, як Яр обертається. А що я? Нічого.

Стою, чекаю, усміхаюся привітно і трохи зніяковіло, як годиться наївним нареченим, і зовсім нікого не ревную.

Яр виринає з-під грудей жінки, бере мене за обидві руки й стає навпроти. Лисий чоловік у явно маленькому на нього костюмі стає праворуч від нього, і поки я в замішанні дивлюся на нього і його блокнот, Яр озвучує мої підозри:

— Співробітник РАЦСу, — і вже говорить йому: — Розпочинайте.

Але все не так швидко.

Пихтіння за моєю спиною, легкий поштовх у п’яту точку, мовляв, посунься, і з лівого боку опиняється темноволосий насуплений хлопчик років дев’яти-десяти. Він дивиться з викликом на Яра, презирливо — на мене, а я дивлюся на нього шоковано й думаю: це хто… це… це…

— Мій боярин, — знову відповідає на не висловлене питання наречений. І вже йому: — Ти задоволений?

— Не дуже, — погляд хлопчика прямо на мене.

Й ось я якось із хлопчиком абсолютно згодна: одна річ — вийти заміж за незнайомця, й зовсім інша — за незнайомця з дитиною.

Лариса, як вірна подруга, вдало опиняється поруч, потіснивши жінку-кобру.

— Впораєшся, — шепоче вона, хитнувшись на підборах, і я розумію, що свідомість краще не втрачати. Навпаки, потрібно стати так, щоб якщо Лариса хитнеться сильніше, встигнути підхопити любительку шампанського.

Службовець РАЦСу починає урочисту промову. Лариса позіхає мені у вухо. Яр усміхається, немов дійсно щасливий, а хлопчик не облишає спроби вбити мене поглядом.

А що я? Намагаюся не передати позіхання Лариси далі, усміхаюся безстрашно Яру і відповідаю взаємністю хлопчику одночасно.

— Зачекайте, — перериває службовця Яр, і той охоче замовкає.

Мовляв, сам втомився, дякую, що дали віддихатися. Витирає лисину хусткою — до речі, хустка в синю клітку — в один ковток осушує келих із шампанським, а мене так вражає хустка і його поведінка, що я тимчасово забуваю про хлопчика.

— Став зараз, — Яр ласкаво торкається мого обличчя і повторює, бачачи мою розгубленість. — Став зараз, краще все з’ясуємо одразу.

І чи то спека, чи то присутність жінки-кобри, чи то впертий погляд хлопчика змушують бовкнути дурість. Наречений перервав церемонію, бачачи, що я в сумнівах, дав час усе з’ясувати, а я абсолютно серйозно запитую: чому в службовця така ж хустка, як і в нього?

Поки Яр і гості сміються, я встигаю опанувати себе й поставити дійсно важливе питання.

— Ти був одруженим?

— Так.

Більше питань немає, усе зрозуміло, хлопчик — його придане. У мене й такого немає.

— Продовжуйте, — киваю службовцю РАЦСу.

Він незадоволений, що його відривають від другого келиха, але крекче і знову бере в руки блокнот, зчитуючи з нього напуття молодятам.

— Ні, стривайте, — перериває невиразну промову Яр.

— Передумав? — усміхаюся йому.

— Боюся, що недомовленості змусять передумати тебе, — повертає усмішку і суворо дивиться на хлопчика. — Відрекомендуєшся, або знову все робити мені?

У темних очах хлопчака миготить щось таке, від чого мені стає його шкода. Рука тягнеться до його темного волосся, але хлопчик робить крок убік й наїжачується ще більше.

— Єгор, — цідить крізь зуби.

— Злата, — майже в тому ж тоні кажу я й заробляю осмішку.

— Брат, — уже не з такою злістю.

— Наречена, — уже майже м’яко.

І хлопчик мені усміхається.

— А ти, виявляється, буваєш гарним, — кажу я.

— А ти, виявляється, не завжди спливаєш кров’ю, — каже він.

І ми усміхаємося одночасно, а хлопчик знову посувається до мене ближче.

— Сьогодні хто-небудь одружиться?!

Обурення працівника гасне під нашими поглядами, але подіяв, безсумнівно, лише Яр, а ми так — для масовки. Церемонія відновлюється, але я майже не вслухаюся в белькотіння слів, однакових для мільйонів пар.

Мені здається, наша пара не така, як інші, й сімейне життя в нас буде не таким, як в інших, банальним, пісним, приправленим побутовими проблемами.

Заїкаючись, але службовець дочитав свою промову. Нам дозволили поцілуватися, але ми в присутності гостей тільки торкнулися губами й одразу перейшли до прослуховування поздоровлень і побажань, збору карток замість сервізів і прасок.

— З тебе шуба за таке знайомство, — зітхає на прощання подруга.

Гості тягнуться до виходу, й ось ми вдвох.

У нашій кімнаті.

Ступаємо в нове життя білим килимовим покриттям. І я з якимось лячним розпачем вдихаю сандаловий запах свого чоловіка, ще не знаючи, що в наших стосунках буде таке розмаїття спецій, що я буду просити небеса про пісне. А найсолодшою із них для нас виявиться сіль.

--
Якщо вам подобається історія, можете подати знак - зіркою чи коментарем. ) Також можна підписатися на мій профіль. ))