3.3

Для мене він загадка, він занадто вродливий і багатий для мене, і я б бігла геть, якби встигла закохатися. Не трішки, як зараз, а серйозно, по-справжньому.

Так, бігла б, тому що болю боюся в будь-якому його прояві. Але поки ми на рівних, з ледачою прохолодою в серцях. Ризикну. Може, потім, коли ризикувати припиню, у моїй шафі теж буде припадати пилом біла сукня. А поки…

Не стримую стогону розчарування, коли Яр відхиляється. Він йде до дверей, розмовляє з якимось чоловіком, який намагається мене роздивитися, а я, як ведмідь у сплячці, тільки зараз усвідомлюю, що хтось стукав. І взагалі раптом згадую, що носом йшла кров і що я, напевно, забруднила Яра, а зараз цей чоловік побачить і…

Загалом, вибудувала нову вежу, а коли Яр вийшов із кімнати, залишивши мене, вежа настільки виросла, що загрожувала раптом впасти кому-небудь на голову.

— Милуєшся садом?

Озирнувшись, ловлю поцілунок і придивляюся: на сорочці й піджаку крові немає. Уже легше, ще один поцілунок, і залишилося зовсім небагато до другого дихання. Між поцілунками запитую, що скажуть його друзі, якщо я буду в джинсах.

— Зітхнуть з жалем, що не в пеньюарі.

— А насправді?

— Насправді? — його усмішка страшенно заразлива. — Привітають, подарують подарунки, роз’їдуться у справах, а до вечора самі переодягнуться в джинси. Думаю, зі шлюбною ніччю ми впораємося самі. Ну що, ти мені все-таки скажеш, як почуваєшся?

Але ж дійсно, я так йому й не відповіла. І як він згадав? Хоча, він, напевно, і не забував, йому ж треба знати: чи буде на його весіллі наречена? І якщо буде, то в чому?

Ну, вибору немає: все-таки джинси й майка. Сподіваюся, Яр не медійна персона і знімки не просочаться в пресу, тому що якщо їх побачить моя бабуся…

Згадавши про неї, згадую, що нікому з рідних не сказала про весілля!

— П’ятнадцяти хвилин тобі вистачить? — помітивши мою активізацію, Яр пропонує принести себе в жертву знудженим гостям і службовцю РАЦСу.

— Мені вистачить і п’яти, але мені потрібен твій телефон.

Дістає з нагрудної кишені хустку в синю клітинку, — треба ж, навіть хустка в тон, — прикладає мені над губою, прибирає назад у кишеню. Мабуть, запеклася кров, але як тоді він мене цілував?

— П’яти? Цікаво.

У момент, коли мобільний переходить у мою долоню, Яр притягує мене до себе і впивається в губи. І всі сумніви, уся напруга цього дня тануть під його натиском.

— Залишилося чотирнадцять. Усе ще багато?

Усміхається, мабуть, вкрай задоволений собою, а я зовсім не проти. Хочу його. Усього. Хочу сильно, тому що мені здається, цього разу нам усе вдасться… Я зможу…

Притискаю його до дверей — смішок, але опору немає. Розстібаю ґудзик на його штанах, тягну вниз блискавку. Запах сандалу посилюється — ага, змішується з запахом його збудження, й ось уже не він — я спиною підпираю двері, і його рука в мене під сукнею. Я дихаю поцілунками Яра, живу його ласками, звиваюся, притягую до себе, і зовсім трішки залишається до зірок, коли все закінчується…

Знову не вдалося…

Знову…

Теплий подих лоскоче мені шию, але замість усмішки накочує смуток. Дивно, чому смуток, а не розпач.

Мені нічого не вдалося, а я, дефективна, ще збираюся заміж?!

— Нам усе вдасться, — шепоче Яр, змушуючи дивитися в очі. — Обіцяю.

Друга за день обіцянка, але я чомусь вірю.

— Тепер справді залишилося тільки п’ять хвилин. Не затримуйся. Я чекаю тебе внизу. Чекаю, чуєш?

Я дозволяю собі кілька разів подумки повторити його останнє слово: «чекаю» і відкидаю незадоволення і страхи геть. Мені майже вдалося, за два дні практики це немало, тим паче що багато хто живе без оргазмів усе життя. Яр обіцяв, а тілу просто потрібно звикнути до нових для нього відчуттів.

Дзвінок рідним, плутане пояснення, що зустріла гарного хлопця, і ми з ним вирішили спробувати. Батькова погроза, що він там комусь спробує. Мої ще більш плутані повторні пояснення і відмовки, чому не сказала, що розписуємося. Вирішила не лякати їх історією нашого з Яром знайомства, сказала, що це було як спалах, і в чомусь не збрехала.

Бабуся сприйняла звістку філософськи, сказала, що в нашому роду ніколи старих дів не було, загалом, схвалила, навіть не бачачи зятя.

Я вклалася в чотири хвилини, за хвилину змінила сукню на джинси, кілька секунд, щоб зібрати волосся у хвіст, — з розпущеним спекотно, — і на вихід, туди, де чекають. Про гостей намагаюся не думати. Я йду не до них, а до Яра, і заміж виходжу не за них, і мені байдуже, що вони про мене подумають. Але чи байдужа їхня думка Яру?

До останньої сходинки скисаю, як помідор у гарячому розсолі, і не дивне тихе запитання нареченого:

— Тобі справді краще?

Вичавлюю з себе усмішку. У голові одна думка: вирвати руку з його й бігти! Бігти! Але поступово з теплом долоні коханця мені передається його впевненість, і я можу дихати спокійно, оглядатися й навіть розрізняти обличчя гостей.

— Ларисо! — скрикую захоплено.