3.2

Коли відчиняються двері з мого боку, я відчуваю потік свіжого повітря й потихеньку повертаюся до реальності. Чую голоси — поки ще не чітко, відчуваю занепокоєння, яке кружляє наді мною, намагаюся жваво усміхнутися, і не можу.

— Злато, — кличе чоловічий голос.

— Я вибрала сукню, — кажу цьому голосу й тепер мені, здається, вдається йому усміхнутися. Не хочу, щоб він злився, навіть якщо не на мене: злість руйнівна. Струшую головою, виринаючи з виру минулого — на сукню, напевно, пролилося більше крові, але краще так, краще так, це все-таки дійсність…

Озиратися не хочу. Розпорошені думки складаються в логічний ланцюжок, і навіть із заплющеними очима і в стані напівнепритомності я знаю: чоловік, чиє роздратування хлюпається високими хвилями — Яр; людина, що отримала удар по енергетиці — водій, а я вже не в автомобілі, а на руках у свого коханця, у весільній сукні, прикрашеній орхідеями з краплями крові.

Яр замовкає, ледве моя долоня торкається його обличчя, хвилі роздратування скочуються вниз, знехотя відповзаючи, причаїлися за темними вирами.

Крок — і зірвешся, крок — і накриє тебе з головою, крок — і ніхто не знайде більше. Скільки кроків уже зробила я?

Ніч, ранок, день — виходить три. Я могла піти, могла наполягти на своєму, і зараз мені піти не пізно, але… Я гублюся в ньому, я не бачу себе без нього, і мені страшно.

— Я не хотіла повертатися, — зізнаюся.

— Я знаю, — каже Яр, несучи мене в будинок.

Великий будинок, величезний будинок, з нескінченними коридорами. Мигцем бачу незнайомих людей у вітальні. Один, два… близько десяти, між штанів і костюмів помічаю дві яскраві сукні.

— Наші гості?

Яр якось дивно дивиться на мене, але киває. А я тільки зараз помічаю, який він гарний у темно-синьому костюмі, у білій сорочці, і як легко він мене несе. Ми проходимо з ним далі, тобто, Яр проходить, а я, виходить, проношуся. Кручені сходи з кованими поручнями, другий поверх, кімната, у якій я позбулася невинності.

Мій страх відступає, а дихання вирівнюється, переходячи із судомного в глибоке. Яр опускає мене в крісло, змушує випити води з лимоном.

— Як ти?

У його голосі дійсно чується турбота.

Як заворожена, дивлюся на костюм, підводжу погляд до коміра — добре, що без краватки, наголошую, і підіймаюся до шиї, вилиць, торкаюся подумки волосся і… Вдих, і Яр прикриває очі, вдих — і відчуваю ментальну ласку.

Темний погляд починає з моєї голови, повільно переходить до брів, на мить застигає на світлих віях і стрілою спрямовується нижче.

Нижче!

Інстинктивно зсовую ноги, але моє тіло зрадницьки подається вперед. Не стримуюсь від ще одного зітхання.

Як я?

На межі або навіть за нею, потрібен тільки поштовх, а Яр ніби не помічає мого стану.

— Ми запізнюємось? — я хочу, щоб він сказав «ні», щоб навіяв, що в нас купа часу для прогулянок на межі. Зараз. З ним. Сплітаючись пальцями рук і ніг.

— Мене хвилює не те, що ми можемо запізнюватися. Чекатимуть. Як ти?

Палаю, горю, тону — усе одночасно і відразу. Хочу й боюся, що помітить. Напевно, у мене легка форма залежності, хоча дивно: я ж не закохана.

— Краще, — але мій голос глухий, трохи надривний. — Кхм, дякую, що хвилюєшся, а моя сукня…

— Ти можеш переодягнутися у свої джинси й майку. Іншого, пробач, поки немає.

— Якщо я приведу її в норму, її можна повернути в магазин?

Яр закидає голову і сміється, а я зізнаюся собі: трішки закохана, але не в нього, а в його сміх, усмішку…

Він сідає навпочіпки переді мною, і пояснення здаються зайвими. Він не буде займатися поверненнями: що для нього ціна однієї сукні? Трата часу, та й годі. І мої підозри здаються безглуздими: не може бути, щоб сукня висіла на вішалці, очікуючи мене.

Її пошили не за ніч, розмір міг не підійти, я могла не погодитися виходити заміж, або в мене могла, як у Лариси, припадати пилом у шафі готова весільна сукня.

Ні, це просто моя вежа страху, у мене є погана звичка їх будувати.

Моя долоня самовільно тягнеться до обличчя Яра, підіймається від підборіддя до скронь, досліджує чоло, пропускає крізь пальці довгий чубчик. Я роблю все, що хвилину тому з ним проробляла ментально, але зараз відчуття чіткіші.

Він так близько, що ментолове дихання пестить обличчя, а запах одеколону з деревними нотками дражнить ніздрі. Глибокий вдих, і я відчуваю приглушений, але все-таки вловний запах сандалу. Мм, вигинаюся задоволено, як кішка, трусь обличчям об його обличчя — з одного боку, з іншого.

Яр, заплющивши очі, довірливо схиляє голову набік, але усмішкою підбиває продовжити. Добре, мене вмовляти не доведеться: мій язик пробігає його підборіддям до вушної раковини, зуби легенько стискають мочку.

Хто сказав, що в чоловіків одна ерогенна зона? Так само брехали, як і про феєричні оргазми під час фрикцій.

Мій язик повзе до шиї Яра.

Стогін.