3.1

Та щойно слова розсікають повітря, я злякано завмираю.

Заміж?

Я?

За годину?

Нехай навіть у весільній сукні?!

Яр цілує мене, в очах — тріумф, а я від поганих передчуттів ледве не задихаюся. Мені здається, я сама плету собі павутину, у якій заплутаюся.

Яр викликає водія, доручає мене йому і стилісту, що чекає біля весільного салону, а я не можу відклеїти від килимового покриття пальці ніг.

— Все гаразд?

— Ні.

Поглядом відсилає водія, але мені це не допомагає. Не можу говорити складно, не можу рушити з місця — опускаюся навпочіпки, обхоплюю коліна, погляд впирається в Яра, що присів навпроти.

— Боїшся?

Киваю.

— Мене?

Хитаю головою.

— А чого?

І я замислююся. Дійсно, чого я боюся? Чому перспектива вийти заміж за заможного чоловіка мене лякає?

— Ти п’єш? — запитую.

— Так, але я знаю міру.

— І скільки?

Притискає мене до себе, мовчить. Підраховує? Згадує? Ні, здогадується і просто гладить, як маленьке кошеня.

— Я тебе не ображу. Обіцяю.

Підіймаю голову, вдивляюся в темні очі чоловіка, чиї обійми так зігрівають, і думаю: а чому не спробувати? Печатка у паспорті — не ґрати.

Й ось, з перебігом через ванну, де поспіхом привожу себе до ладу, я їду за сукнею. У салоні їх стільки, що можна оселитися на кілька днів і не факт, що всі переміряєш, а в мене тільки година. Зараз уже менше, з урахуванням дороги.

Світлана, стиліст, запевняє, що ми все встигнемо, але я не дуже-то вірю. Вона гарненька, світловолоса, врівноважена, а в мене легка паніка й не подобається абсолютно все.

— Звісно, — погоджується вона, — це нам не пасує.

І ми йдемо далі, уздовж вішалок і манекенів. Консультанти не цвірінькають за спиною, не нав’язують торішні фасони, і поступово я заспокоююся. Складається враження, що ми тільки вдвох, нікуди не поспішаємо, ніщо нас не жене.

Біле, біле, ніжно-рожеве, кремове… Пишно, вільно, щільне, вбирає очі…

І раптом мій погляд впирається в плаття небесного кольору, на його ліфі й подолі темно-синім переливаються химерні квіти, які здаються чарівними, живими…

— Поміряєш? — пропонує Світлана.

Я і плаття ховаємося в приміряльній з дзеркалами; воно виглядає простим в порівнянні з іншими, але воно досконале. Дивлюся на своє віддзеркалення, і не можу повірити, що це я. Відверто милуюся, мені подобається те, що я бачу. Але час квапить, чую голос стиліста, вона каже, що в нас хвилин тридцять, і якщо я хочу поміряти інше… і ще вона має зробити мені макіяж, і ще зворотний шлях, тож…

Виходжу з приміряльної під ахи й зітхання консультантів, які збилися в зграйку, але мій стиліст, не схильна до емоцій, карбує по-діловому:

— Блакитний має гарний вигляд з твоїм русявим волоссям. Думаю, ми його просто розпустимо, воно довге і пряме, ніби його праскою витягували — буде виглядати стильно. Макіяж у дусі мінімалізму — блиск для губ, підводка, трохи пудри. Мм, хороший вибір.

Консультант приносить туфлі в тон на невисоких підборах, але поки приміряю, усе думаю про плаття. Вибір мій, і воно мені сподобалося з першого погляду, але десь у підсвідомості майнула думка, а чи точно я його вибрала?

Дуже нечітка думка.

Туфлі не тиснуть, і я залишаюся в них, а босоніжки кочують у коробку Prado — така розкіш навряд чи їм снилася.

— Впоралися, — задоволено усміхається Світлана.

Тут же, у салоні, надихнувшись ковтком кави, вона саджає мене на м’який пуф, просить заплющити очі й хвилин п’ятнадцять чаклує з пензликами, після чого дзеркало показує мені мене, але не просто мене, а таку, що знає ціну собі й не знає рахунку грошам, красуню.

Мені здається, мої очі настільки виразні, і сірий колір зараз ближче до блакитного, що відводить прискіпливий погляд від грудей другого розміру і гострих ключиць. Втім, Яр нічого не говорив про кістки, а його мої груди й ключиці влаштовували.

— Ну як? — цікавиться стиліст, складаючи в товсту сумку приладдя.

— Чарівно! — кажу чесно, і заробляю замислений погляд.

— Так, — каже вона, вийшовши зі ступору, — орхідеї на ліфі якраз під колір очей Ярослава Володимировича.

Усього одна фраза, недбала й не ущиплива, але знову майнула думка, що я жодної сукні не вибирала, що все було продумано заздалегідь, а я просто зіграла відведену мені роль. Знати б яку.

Настрій випаровується, й ось дзеркало показує не мене, а когось схожого, у блакитній із синім сукні, але з розосередженим поглядом і засмученою зморщечкою між брів. Більше немає і сліду тієї, впевненою в собі й житті красуні.

— Ви могли привезти плаття в дім Ярослава Володимировича, — я намагаюся, щоб у голосі не відбилося смутку або роздратування. — Не довелося б гаяти час на знайомство і затори.