2.4

Застигаю каменем у його руках.

Розраховувала…

Наобіцяв…

Яр намагається утримати, але я відчайдушно вириваюся.

— Дурень! — змахую квапливі сльози: — Я переспала з тобою за пальто! Три місяці без квартплати! Зрозумів?!

Три місяці без квартплати… Три місяці без квартплати…

Але мантра не заспокоює, кидаюсь білкою по кімнаті, щось шукаю, щось намагаюся одягнути. Відкидаю вбік чоловічу краватку, і до дверей. Ривок — перехоплення, спиною притискаюся до сильного тіла.

— Пусти! — викручуюся вужем.

Мовчить. Тримає. Обпікає глибоким диханням вухо.

— Пусти!

— Це неправильний вибір, Злато, і ти це знаєш.

Не хочу вступати в діалог, не хочу таємно радіти, що утримує, ніби я для нього щось значу, не хочу відчувати тремтіння від його запаху й дотиків.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?

Трохи заспокоююся, і Яр мене відпускає, але стає між мною і дверима. Руки схрещені, очі надмірно серйозні й такі темні, що в них практично не залишається синього.

— Невже ти думала, я пущу зовсім незнайому людину в дім?

— Навів довідки?

— Яке дивне визначення, — усміхається. — Але так, напевно, можна й так сказати.

— До того, як ми переспали, або після?

Його посмішка трансформується в гіпнотичну усмішку, і я зрозуміти не можу, як усе ще тримаюся, щось питаю, а не кидаюся на нього, як кіт після валер’янки.

— В автомобілі, поки ти спала.

Ні, я, звісно, розумію, що гроші й все таке, але щоб так швидко?!

— Твоя подруга дуже балакуча.

Вона балакуча — так, і знає мене з першого класу. І я знаю її занадто добре, тому вірю, одразу, і переборовши легку гіркоту, запитую:

— І багато їй заплатили?

— Тобі немає чого соромитися минулого.

Злиденне дитинство, навчання, шкільні образи, жарти одногрупників над одягом…

— Знаю, — задираю підборіддя до стелі, але чомусь знову утикаюся в груди Яра, і розслабляюся в його руках. Так тихо в кімнаті, що я чую, як відлічує час його годинник. Мені добре, затишно, і в міцних обіймах миготить ілюзія, що я нарешті вдома, але потураючи внутрішнім страхам, я знову запитую:

— Навіщо тобі я? Не вірю, що ось так, з першого погляду…

І чую сміх і щирі, але не ті, що чекала, слова:

— Ти пам’ятаєш свою пропозицію? 

Мені двадцять два, вища освіта, я незаймана, у лікаря можемо перевірити. То що, коли весілля? — проноситься в пам’яті. 

— Ось моя відповідь. Ти молода, з вищою освітою, дійсно була незайманою, мені подобається, як ти складена, і я далеко не хлопчик, щоб чекати щось там із першого погляду. Крім інтересу, природно, який ти в мені викликала.

Це мало схоже на зізнання, але я чомусь радію.

— То що? — знову його погляд на годинник.

І, вдихнувши запах сандалу, стрімголов падаю в прірву:

— Ми все ще встигаємо купити сукню?
--

Це моя перша книга на Букнет, тому буду вдячна за вашу підтримку. ))