2.2

Влаштовую голову в нього на грудях і під мірне дихання й погладжування моєї спини, уві сні засинаю.

На світанку пам’ять послужливо підсовує вчорашню безсоромну сцену, і я в кольорових картинках бачу себе, Яра, світло свічок і білий ворс із плямою крові.

Не розплющуючи очей знаю, що мій коханець лежить поруч, точніше, я поруч із ним, а ще точніше — у нього під пахвою. Роблю глибокий вдих, дивно, він не пахне, хіба що ледь уловлюються нотки сандалу. Раніше я думала, що після сексу чоловік смердить, як після довгої пробіжки. Втім, раніше я думала, що секс приємний, а приємно мені було до того, як від пестощів ми перейшли безпосередньо до справи.

Вдруге боляче не буде, я знаю, і що не всі жінки відчувають оргазм — знаю теж. І що розплющити очі й зустрітися поглядом із тим, хто був у тобі вночі, однаково доведеться — не сумніваюся. Але тягну час. Сором заливає щоки.

Я думаю про другий раз?!

— Пригадуєш минулу ніч, або будуєш плани на наступну? — глузливий голос Яра обплітає мене, як і його руки, ніжністю.

Тепер я точно ні за що не розплющу очі, буду лежати так весь день, якщо доведеться. А коли він вийде з кімнати, зітру пляму з килимового покриття, подзвоню Ларисі, щоб заплатила за таксі, і втечу.

— Незабаром прийде мій лікар, — каже Яр, і я нарешті розплющую очі. Який лікар?! Цноти вже немає, і взагалі… це ж усе розіграш, несерйозно, і я не хочу за нього заміж.

Я випалюю все це на одному диханні. Яр уважно слухає і сміється. Його сміх відгукується в моєму тілі тремтінням передчуття, і я мимоволі тягнуся до його обличчя, губ, грудей. Обсипаю поцілунками. Моя рука сповзає вниз, уздовж його тіла, але Яр прибирає її.

— Пізніше, — обіцяє.

Намагаюся образитися — не можу, його усмішка топить усе напускне.

— Яре, але навіщо потрібен лікар? Не розумію. Адже я… — погляд зісковзує на білий ворс килимового покриття. Нічого немає. Ні плямочки! — Яре…

Швидкий поцілунок, і я бачу його всього — підіймається з ліжка, потягується. Мій погляд приклеюється до пружних сідниць, а він обертається, усміхаючись, накидає на мене багряне покривало, і ховається в суміжній кімнаті. Чую сплеск води, напевно, там ванна. Напевно, сон, у якому мене купав Яр — не сон. Серце солодко стискається, я відчуваю, як сумніви розвіюються, і я з новою силою хочу його. Хочу відчути все, що він може мені дати, не тільки руки, язик…

Але я не впевнена, як мені краще поводитися. Піти, як і збиралася, поки він у ванній? Попрощатися й піти? Або… залишитися, поки піти не попросять?

А поки думаю, одягаюся.

Джинси злегка натирають чутливу шкіру, кривлюсь, але не в покривалі ж мені сидіти? Ну, це якщо я все-таки залишуся… Та і якщо піду, теж не в покривалі! Тож терплю, легке печіння мине. Добре, що вранці ми не влаштували повторення, хоча і шкода: хотілося перевірити, хотілося знову відчути важкість чоловічого тіла.

Вийшовши з ванної, Яр обіймає мене позаду за плечі і як учора, утикається обличчям у шию. Сандал, грейпфрут.

Чоловік, з яким я провела ніч… Вбираю його, як губка, рукою тягнуся вгору, до волосся. Цікаво, який його колір в ранковому освітленні? І якого кольору очі? Обертаюся, і тону в чорно-синіх хмарах під пшеничними склепіннями. Шовк пропускаю крізь пальці, притискаюся щокою до темно-синьої сорочки.

— Тобі пасує цей колір.

— Знаю, хоча більше люблю червоний.

Ми якийсь час мовчимо, але розмова неминуча. Яр, як і раніше, не знає мого імені, йому це не цікаво, але я не можу змусити себе опустити руки, відійти, щось почати говорити. Не можу на нього розлютитися. Хто я? Просте дівчисько, яке саме влізло до нього в ліжко, можна сказати, підчепила його в барі. Хто він? Заможна людина, яка дозволила мені й собі розважитися.

Ранок, адьйос цій казці. Я — не Лариса, щоб намагатися перетягувати її в реальність.

— Я зробив дзвінок, — каже Яр, — лікар уже був біля воріт мого будинку, але довелося повертатися. Він дуже засмучений.

— Ні дня без роботи?

— Закоханий у мою кухарку.

— А йому відомо, що вона знаходить твоїх охоронців привабливими? — не стримуюсь від шпильки.

— Він вступив до медичного з п’ятої спроби. Він дуже наполегливий.

Яр усміхається, і я машинально усміхаюся в його сорочку. Який тепер сенс у лікарі, нехай навіть наполегливому? Мою цноту він однаково не знайде.

— Можеш дати мені мобільний? Я хочу зателефонувати.

Він дістає з задньої кишені телефон, я з пам’яті набираю Ларисин номер. Довго не бере слухавку — соня, але ось, нарешті, незадоволене і хрипке гиркання:

— Так?!

— Це я, — квапливо випалюю. — Я візьму таксі й зараз виїжджаю. Ти зможеш спуститися і викупити мене? Гроші я віддам.

Телефон повертається до свого господаря.

— Ларисо, — каже Яр, не зводячи з мене суворого погляду, — вона не приїде сьогодні. Нікуди виходити не потрібно. Солодких снів.

— Я так і думала, — буркоче подруга. — Взаємно.