1.2

— Так, шеф! — жартівливо кидає другий незнайомець.

Чую його кроки, чую голос Лариси, їхній дружний сміх, звук автомобіля, що від’їжджає зі стоянки. Лариса на підборах, добре, що її підвезуть — чомусь думаю про дрібниці, про подругу, а не про те, що залишилася сам на сам із незнайомцем, і чим закінчиться ця ніч.

Я страшенно боюся: того, що станеться, й того, що чоловік, якого я хочу, скаже, що жарт закінчився.

Він бере мене за руку і веде до вишневої автівки. Двері з боку водія відчиняються, міцної статури молодий чоловік квапливо відчиняє двері задніх сидінь. У салоні пахне сандаловим деревом і грейпфрутом — мій улюблений аромат, роблю глибокий вдих, ще один, і зніяковіло дивлюся на чоловіка поруч.

Схиляю до нього голову, вдих… Червонію, як школярка, так і є — це його запах.

Широка долоня не дозволяє мені відхилитися, і я покірно притискаюся обличчям до синьої сорочки, і дихаю, дихаю, не можу надихатися. Повернувши трохи голову, помічаю випадковий погляд водія — він бачить, як я липну до його господаря, напевно, бачив, як липнула до нього біля бару, і сором заливає щоки.

Я їду з чоловіком, імені якого не знаю, до нього додому — але не впевнена точно; зате я і всі інші чітко знають, навіщо.

— Тобі холодно?

Він прибирає руку, але я однаково не підіймаю голову, так і сиджу, втупившись носом йому в груди.

— Ні, — кажу, — навпаки.

— Макаре, в автомобілі спекотно.

— Так, шеф.

Напевно, він знизив температуру кондиціонера — або як там це називається в іномарках? — і я ледь стримую сміх. Мені спекотно не тому, що літо, не через температуру в автомобілі, мені спекотно через… через… ем…

— Як тебе звати?

— Я думав, ти запитаєш після весілля.

Він не усміхається, але я бачу смішинки в його очах. Усе ще не можу визначити їхній чіткий колір — не карі, не чорні, схоже на синяву ночі, що наближається. Уперше бачу такий відтінок — напевно, це все через освітлення.

— Ярослав.

— Яр, — вимовляю я, мені подобається його ім’я. Я думаю, він запитає моє, але він мовчить, вдивляється в мої очі й мовчить, а смішинки так і кружляють у ночі, що спостерігає за мною.

— Більше нічого про мене не хочеш дізнатися?

— Що, наприклад?

— Хто я? Чим займаюся? Скільки заробляю?

Він продовжує жартувати щодо весілля, я прикидаюся, що вірю, але одна річ вдавати з себе «наївняк», і інша — повну дурепу.

— На тобі штани від Армані, сорочка Стефано Річчі, перстень із масивним каменем — чорний діамант? Ні? У каменях і годинниках не розбираюся, але камені в годиннику схожі на ті, що в персні. Від тебе за версту тхне багатством і владою. Логічно припустити, що ти заробляєш достатньо.

— І логічно припустити, що ти зазначила все це до того, як зробила мені пропозицію.

У його словах немає питання, немає засудження, я не зобов’язана перед ним виправдовуватися, навіть якщо й так. Відчуваю, що краще змовчати, але є така невиліковна вада, як язик без кісток, тому я кажу в очі.

— На жаль, через бамбукову стіну кабінки в барі чути чудово, але видно жахливо. Та й під час поцілунку я бачила все, мов у тумані. Але в автомобілі ти близько, думаєш про своє, твої губи не одурманюють, а я, вибач, не сліпа.

Їхати куди-небудь перехотілося. Ось так, кілька слів — і тяжіння наче й не було, брешуть, стверджуючи, що жінка любить вухами. Краще, коли чоловік мовчить, та й самій краще мовчати. Дивлюся у вікно на асфальт, що пробігає наввипередки з ліхтарями, чекаю, коли Яр накаже зупинити автомобіль.

Попросити висадити мене на найближчій трамвайній зупинці? Переб’ється, та і трамваї вже, напевно, не ходять.

Підраховую подумки, скільки в мене грошей, і підскакую з криком:

— Моя сумочка!

Ігноруючи всі ознаки істерики, що насувається, Яр робить дзвінок мобільним.

— Стасе, де сумочка дівчини?.. Не тієї, яку ти повіз додому, — швидкий погляд у мій бік. — Так, тієї, що зі мною… Зрозуміло… — І вже мені: — Сумку взяла твоя подруга, усе нормально.

Як сказати, я чомусь так не вважаю. З жалем дивлюся, як ми пролітаємо повз порожню зупинку трамвая. Попрошуся вийти з принципу — вийду, а ось чи дійду до дому? Туфлі кажуть «ні», гордість — «куди подінешся?», я боягузливо обираю нейтралітет і кажу:

— Відвези мене додому, будь ласка.

— Впевнена?

— Так.

— Добре, — погоджується легко, віддає наказ водієві, але дивиться в цей час якось дивно. Автомобіль різко звертає праворуч, я полегшено видихаю, дякую собі за хоробрість, заплющую очі й… мабуть, засинаю.

На руках у Яра тепло, затишно, надійно, зовсім не хочеться прокидатися і йти. Малодушно дозволяю собі поніжитися ще хвилинку й кажу, знову заплющивши очі:

— Другий поверх.

Тихий смішок. Не кинув, несе — дивно. Притискаюся до нього — запах сандалу з грейпфрутом. Майже муркочучи, вдихаю, мені дозволена певна вільність, я майже сплю. Поворот, клацання (парадний?), ще поворот, коридор.