Пролог

Якби хто-небудь запитав мене, що не варто робити провінціалці у великому місті, я б відповіла, що не варто перебирати з коктейлями, битися об заклад із сумнівними подругами й виходити заміж за першого зустрічного мільйонера.

Ну й, мабуть, не варто приїжджати до великого міста, сподіваючись, що його бездонна паща не зазіхне на твій суповий набір. Попит мають і товсті, і просто пухкі й не дозволено худі самовпевнені дурненькі, на зразок мене. Апетит у монстра-мегаполіса величезний, смак невибагливий, а звук, з яким він випльовує страву, перетравлену механічним черевом — розкотистий. До глибинки, у яку не тягне повертатися, точно відлуння дістанеться, а потім носи за плечима не тільки торбу зі зруйнованими надіями, а і плащ із пересудів, хвіст із пліток і вуаль із домислів.

Малопривабливе видовище, особливо, якщо плащ постійно подовжується, хвіст росте, вуаль густішає, а ти «робиш обличчя» й цілуєш смачно на очах у провінційного натовпу охоронця свого чоловіка-мільйонера.

Майже колишнього чоловіка, але навіть після майбутнього розділу майна, усе ще мільйонера.

Була б моя воля, я б залишила його тільки в помаранчевих трусах-боксерах, на вулиці, у мороз. Як він мене.

Ну майже. Я співчутливіша. Мій чоловік убив у моїй утробі ні в чому не винну дитину, вирвав у мене жмут волосся, поки тягнув нескінченними коридорами свого маєтку, й кинув за ворітьми, голою, абсолютно, стікати й харкати кров’ю.

Він бажав моєї смерті, а я знову не виправдала його сподівань. І мій вродливий, непристойно багатий чоловік змирився й пішов на мирову.

Він змирився. А я?

Сумненько, але я дуже мстива. Провінційний комплекс, мабуть.

Боюся, що знову не виправдаю його надій.

І навіть якщо програю йому, що ж… одного разу я вже помирала під дощове дихання осені.