Епілог

Коли на одному зі світських раутів, де було необхідна присутність Яра, одна з журналісток каверзно поцікавилася, як зуміла проста провінціалка роздобути одного з найзаможніших і найвродливіших чоловіків, я відповіла, що хай читає мою колонку в пресі, там навіть є список вільних поки ще мільйонерів, і раптом і їй пощастить.

Щоправда, потрібно трішечки поквапитися, тому що одного вже захомутали. І теж провінціалка.

Це мені Яр розповів, буквально вчора. Назар закоханий по вуха і збирається одружитися. Проста дівчина, знайомі понад два роки, але так — бачилися кілька разів, перетиналися й тільки, він не думав, що щось можливо, хоча вона йому подобалася із самого початку.

Дівчина — найкраща подруга його кузини й навіть не знає, хто він такий. Думає, що простий працівник атомної електростанції — так їй сказала його кузина. А тепер до весілля зізнаватися не можна, а то Назар побоюється, що наречена розгубиться і втече.

Ми з Яром на весілля запрошені, посміємося, а в разі чого — допоможемо ловити. Нічого тікати від свого щастя. Життя буває непередбачуваним і коротким.

На двох інших мільйонерів йде таке полювання, що ніколи відвернутися. У мене інформація з перших рук, а вже потім підтягується глянець.

До речі, про глянець. Я, як і радив Єгор, почала писати оповідання. Спочатку їх ніхто не брав, так, відсилала на електронні адреси — усе, що знайду в Інтернеті — і тиша. Місяць, два, пів року. А потім я потрапила на форум критиків, найжорсткіший і найправдивіший у мережі, виклала туди одну із розповідей і отримала такий шквал негативних відгуків, що голова пішла обертом.

Усе було не так: стиль, підбір слів, ритм, зміст, ідея. Я читала відгуки й мчала швиденько виправляти, потім розміщувала текст заново й отримувала черговий шквал негативу, причому зауваження іноді суперечили попереднім.

Трохи роззирнувшись і охолонувши, почитавши відгуки інших, походивши форумом, почитавши статті та познайомившись із деякими жителями форуму, я припинила кидатися виправляти розповідь після кожного зауваження.

Я поступово, але почала розрізняти, де імхастое імхо, а де об’єктивна критика. Я зрозуміла для себе, чия думка — жорстка, неприємна, мені допомагає рости, а чиї коментарі — порожній вихлоп скривдженої життям людини.

За рік, частково й завдяки стусанам цього форуму, один з їхніх журналів прийняв мою першу розповідь. Прийняв мовчки, я б і не дізналася, що вона вийшла друком, якби до цього заступник редактора не написала, що розповідь просто чудова і, імовірніше за все, її візьмуть після виходу головного редактора з відпустки.

Відпустка за всіма підрахунками минула, але ні слуху ні духу з цієї редакції не було. Я відправила розповідь в інший журнал, глянцевий, дорогий, й ось там-то його захотіли взяти, щоправда, після декількох правок.

Ми два дні переписувалися з головним редактором глянцю, що і як, а потім щось мене насторожило, і я про всяк випадок, чисто інтуїтивно, написала листа у попередній журнал, що знімаю свою розповідь із заявки, що друкувати її не потрібно і все таке. Ось тоді-то я й дізналася, що він уже місяці два тому як виданий.

Вони поцікавилися, куди мені відправити гроші, я дала свої дані й номер картки, але почуття гіркоти довго не минало. Я не стала з ними працювати далі, але і з глянцем не складалося. Головний редактор читала мої нові розповіді, говорила, що вони добре йдуть під ранкову каву, дякую, але… неформат.

Я відновила розсилку на всі адреси, і все ж знайшла видавництво, яке прийняло всі мої ранні оповідання й попросило ще.

Кілька разів знайомі мені говорили, що бачили мої розповіді в інших журналах — взагалі-то, злодійство й на цих теренах процвітає, але я працюю тільки з одним видавництвом. У мене немає часу писати для інших журналів, та я й не хочу. Кажуть, що на кожного автора свій редактор, так ось я свого знайшла.

А ще я почала писати романи. Потягнуло на велику форму, стало цікаво себе спробувати. Різні романи — і фентезі, і сучасні, і любовно-фантастичні, але видавництва їх не беруть. Деякі редактори говорять, що все непогано — і стиль, і мова, і сюжет, але сумніваються, що їх куплять.

Дехто каже, що читачеві потрібно простіше, ще простіше, взагалі легкітня, тому що читачі пішли нині ледачі, їм думати не хочеться. Деякі просто мовчать. Деякі кажуть, що ось якби ця книга прийшла два роки тому, її б точно видали, а зараз наш читач вважає, що наш автор повинен писати тільки про нас.

Тут ми не сходимося, тому що я вважаю, що автор, як і будь-яка інша людина, нікому нічого не повинен. Тому пишу те, що хочу, те, що мені самій цікаво прочитати, а не те, що можуть видати чи ні.

Наприклад, я написала роман про нас із Яром, щоправда, багато чого змінила, щоб не здогадалися, подекуди імена, подекуди навмисне сплутала дати. Роман вийшов дуже великим, на два томи, і коли я закінчила перший том, мені вже сказали, що в друк не візьмуть. Але я однаково дописала.

Тому що.

Якби в мене не брали розповіді, я б, може, і подумала, що графоман і бездарність, як бруднять на деяких форумах. Негатив вилити легше і, напевно, тому його більше, і тому деякі читачі пишуть мені на пошту, що довго й страшенно соромилися сказати «дякую».

Люди різні, але правило бумеранга не помиляється.

Спочатку, під впливом форуму критиків, я писала багато відгуків, розбирала по кісточках чиїсь романи, розповіді. Але тепер можу це зробити тільки своїм — жорстко, не добираючи слів, знаючи, що ніхто не дорікне в заздрості, не зламається, а коли знадобиться — дасть потужного стусана й мені у творчості.