18.4

Рудий приїжджає саме в переддень свята. Ми з Єгором, зустрівши його на пероні, веземо хлопчика в метро і трамваями, а коли здивування й захоплення минають, виходимо й беремо таксі. Так швидше, а хлопчаки, по своєму знаю, завжди голодні.

Рудий їсть за двох і поки думає, що я не бачу, підгодовує Зірку моїми котлетами. Я, можливо, і прикинулася б підсліпуватою, якби дехто не так голосно плямкав у нас під столом.

Гаразд, головне, що котлети вдалися і йдуть на ура, а до вечора приготую святкове.

Помучившись із пів години вдома, хлопчики просяться на прогулянку, і позаяк псину не беруть, не двором збираються походжати очевидно. Не втримаєш однаково — тому вдаю, що серйозно розмірковую, даю настанови поводитися пристойно і відпускаю.

Сама поки в кухні кручусь. Коли повертаються — голодні й задоволені — й навперебій розповідають, яке це чудове місто (треба ж, як Єгор пожвавився, ніби сам на два дні приїхав і нічого раніше не бачив), я їх годую, вислуховую, відпоюю гарячим чаєм із тортом і відправляю із собакою на вулицю.

Повертаються такі замурзані, причому всі троє, що насилу можна розрізнити де хто, якби в одного не було хвоста, у другого веснянок, а в мого — таких виразних очей. По черзі проходять через процедури у ванній і тікають у кімнату, звідки не тільки мене, але, сподіваюся, і нестерпних дятлів, які працюють навіть у такий день, накриває гучною хвилею року.

У мене все готово, і я вирішую зробити чайку й собі. Заварюю, беру в руки кухоль, роблю ковток, мигцем кидаю погляд у вікно і… повірити не можу!

На вулиці кружляє сніг!

Всупереч прогнозам у всіх інтернетівських сайтах, всупереч присягам і жалю Гідрометцентру — сніг!

Білий, великий, як теплі рукавиці — пухнастий. Краса така, що настрій чудовий, якийсь навіть зворушливий, хочеться обійняти весь світ, поділитися з ним радістю і якимись дитячими спогадами.

Я повідомляю, що йде сніг хлопчакам, і вони біжать на кухню, сунуть носи у вікна, немов у кімнаті у Єгора віконниці зачинені. Переминаються з ноги на ногу, сміються. А я стою за їхніми спинами й теж незрозуміло чому усміхаюся.

— Гаразд, — кажу, — йдіть у зал ялинку наряджати.

— Ялинку! — радіють і тікають, а коли виявляють, що в нас тільки кілька куль та дві мішури, а то все мандарини й цукерки для прикраси — тільки й чути обгортки.

— У мене там усе підраховано! — лякаю їх.

Чую, як шепочуться, ще кілька разів шарудять фантиками, і чи то наїлися вже, чи то почули попередження, але починають щось і на ялинку підвішувати. А я поки вітаю своїх скайпом — бабуня в батьків у гостях, тож я бачу всіх одразу.

Мені на плечі спирається ліктями Єгорка й торохтить і торохтить. Залишаю їх поговорити, а поки допомагаю Рудому прикріпити бурульку на верхівку ялинки.

— А знаєте, — каже він, — сюди б добре підвісити сніжинки.

— З вулиці тобі принести? — сміюся.

— Та ні, — мнеться, — ми там… ви не могли б самі подивитися і якщо не сподобається…

— Де подивитися?

— Ну, там, — ховає коричневі очі, — у кімнаті у Єгора, на столі…

Заінтригована, йду в кімнату, і на столі виявляю вирізані з кольорової фольги сніжинки. Мої в дитинстві були з паперу, максимум із картону, а ці просто чудові! Беру їх, поспішаю похвалити хлопців, майже виходжу з кімнати й раптом…

Ще нічого не розуміючи, повертаюся, підходжу до столу, визираю у вікно — усе та ж сльота, бруд, смуток, і жодного натяку на білий сніжок.

Іду на кухню, так і притискаючи до серця сніжинки. Єгор щойно закінчив торохтіти з моїми, щось мені розповідає, а я дивлюся у вікно, на білий сніг, на нескінченний сніг, великий, пухнастий. Іду назад у кімнату, визираю — сльота. Повторюю похід на кухню — сніг, сніг, сніг…

— Вмерти! — видихає в мене за спиною Єгор.

— Дива, — витріщається в усі очі Рудий.

Вони за мною, як два хвостики, походжали туди й назад, туди й назад, і тепер ми ділимо шок на трьох. А потім, наспіх накинувши куртки, біжимо наввипередки на балкон, й ось там-то й розуміємо, що див не буває.

Не буває, якщо ти сам або хтось для тебе їх не зробить.

На козирку біля під’їзду стоїть на ніжках чорне чудовисько й енергійно плюється снігом біля наших вікон, а поруч із ним стоїть високий чоловік у довгій чорній дублянці. Курить неспішно й дивиться на ті ж вікна, а потім помічає нас.

Хлопчаки хихикають, а в мене клубок у горлі.

Виходжу з балкона, щільно зачиняю двері, але таке відчуття, що я все ще там, на вулиці, поруч із чоловіком у дублянці…

Вечоріє, опускається ніч, а сніг усе йде. Кілька разів пориваюся сказати, щоб не мерз, йшов додому, але… не дзвоню.

Сніг нескінченний, на відміну від мого терпіння.

Ближче до дванадцятої я набридаю й собі й хлопчакам ходінням по дому, і все ж беру телефон. Яр не відповідає, може, не чує дзвінок за відлунням петард й радісних криків?

Визираю з балкона — а його немає. Генератор снігу стоїть безхазяйний, працює. Ну так, що це я, думала, що він мерзне, навіть ось пожаліла, а він…

І раптом помічаю якийсь рух на землі, з іншого боку тротуару. Яр? Здається, так. Схилившись, щось зав’язує, чи що? Або, навпаки, відкриває? Не зрозумію. Клацає запальничкою. Світло ліхтарів нерівне, я б сказала — нервове… або… це я чомусь тремчу?

— Яр… — тихо кличу його.

Він, звісно, не чує.

— Яр! — підвищую голос, але мене перекрикують верески з інших балконів.

Щось жене мене, змушує наспіх одягнутися, щось несе на вулицю. У голові б'ється одна незрозуміла думка: встигнути б!

Я не знаю, що потрібно встигнути, але поспішаю, у капцях, холодними плитами під’їзду, здається, знову в куртці Єгора…

Не важливо…

Усе не важливо…

Я майже вибігаю на вулицю, майже встигаю, коли чую жахливий гуркіт, ніби щось вибухає, рветься, рве…

А на вулиці спалахи. Кривий феєрверк танцює візерунками в чорному небі.

Рветься, рветься…