18.2

Дорогою додому я затарююсь у магазині й під бабулині коментарі скайпом — Єгор все-таки чудовий учитель — готую суп із фрикадельками для свого хлопчиська й запікаю форель.

Узвар, яким він ніяк не міг напитися вдосталь, сам вариться, а ми поки з бабунею ділимося новинами. Загалом, у них усе по-старому: люблять, сумують, чекають.

Моя хрещена страшенно засмутилася, що не застала нас — не думала вона, що так швидко поїдемо, тільки прийшла з височенним тортом і сливовою настоянкою — як-не-як, не сама хрещениця завітала, а з дитиною й зятем. А тут така засада! Потенційних зятів було два й обидва поїхали!

— Торт-то ми з’їли, — хихикає дівчиськом бабуня, — не засмучувати ж її, а ось на тебе хрещена злегка образилася, що не подзвонила сама. Це ж їй сусідка ваша сказала, що бачила як ти з двома мужиками обіймалася.

— Гаразд, — відмахуюся, — ти скажи їй, що один зять не потенційний, а справжнісінький, і вона так захопиться новинами, що забуде про образу.

— А, так він не витримав і зізнався? — примружується бабуня. — Поспішив краплиночку.

— Бабуня! — обурююся я. — Ти що, усе знала й не розповіла мені?! Де твоя… — я ледь не бовкаю «совість», але шкода бабусю, — … солідарність?!

— Я тобі добра бажаю, тому зараз солідарна з Яром. Він мені ще тоді вночі все відкрив, я й порадила поки мовчати, дати тобі час звикнути до нього знову, а вже потім, після третьої дитини…

— Бабуню!

— Та не кричи ти так, — прочищає вухо, — я ще не така стара, — і миттю суперечить собі. — Я вже дуже стара, Злато, і я хочу побачити правнуків! Ну хоча б двох!

— Все, — кажу їй, — у мене узвар доварився, дякую.

Квапливо прощаюся і вимикаю скайп. Називається, сім’я тебе завжди підтримає, сім’я тебе завжди зрозуміє! Добре, що я про розлучення нічого не сказала, а то б не оминути мені гостей.

Влаштовуюся з чашкою чаю на кухні — така тиша — розкіш, виявляється, дивовижні дива й так у світі трапляються, без деяких там… — і починаю писати статтю. Час злизує миттєво, тільки сіла, розгорнула файл, а потім бац — третя пополудні, і ключ у дверях повертається.

— Привіт! — забігає щасливий Єгорка, недовірливо коситься на каструлі й знову розквітає. — Ухтишка! Я зараз!

— Нумо, швиденько, — усміхаюся задоволено, встаю насипати йому супчик, поки ще теплий, гарячий він не дуже любить, і мало не наступаю на псину.

Вона так тихо лежала в мене в ногах, під столом, що я й забула про неї. Треба її підгодувати й на прогулянку вивести, напевно — проявлю ініціативу за те, що не заважала писати.

Заплескую ноутбук, метушуся, Єгорка щось кричить мені з кімнати, але через хрускіт корму нічого не чути. Нарешті, хлопчик заходить на кухню й повторює, весело маніпулюючи ложкою:

— А я сьогодні… ммм, смачно, Злато! Картку перевірив… мм… так там нам переказали суму… — смішок. — За два оповідання… ой… за дві казки… сміх один, — каже він і сміється із супом у роті.

— Диво ти, — кажу, — від слова «дивовижний».

— Хочеш сказати… ммм… мені добавки…

Я насипаю йому ще супчику. Подумавши, даю черпак супу псині, й ось якщо я до цього була впевнена, що вона чавкає, то зараз вона зовсім без комплексів. Дятли з дрилем і то тихішими були.

— Хочеш сказати, — повторює Єгор, наситившись першим і ліниво колупаючи форель, — що ти знала, що на цей гонорар навіть тортик не купиш?

— Хіба що вафельний, — киваю.

— Ось засада! — приклацує язиком і зовсім втрачає інтерес до риби. — Я ж думав, на цьому можна реально заробити, а це тільки трата часу.

— Якщо писати на продаж, то так, пропаща справа, — погоджуюся, — а якщо виключно для себе, то годинку на тиждень або кілька годин на місяць — як піде хвиля — це нормально.

— Але ти-то не годину писала, я бачив! А потім ще разів п’ять корегувала! А потім знову щось дописувала й підправляла. Ні, невдячна це справа, казки, — зітхає і так серйозно замислюється, що не помічає, як випиває узвар. — Слухай!

Його голос звучить так гучно, що я мало не підстрибую на стільці.

— А якщо тобі писати казки з реальності?

— Тобто?

— Розповіді для журналів, — пояснює свою думку хлопчисько. — Для жінок. Я впевнений, що там платять краще й що ти зможеш.

І я замислююся. Реально замислююся. Є щось доленосне в тому, як саме він сказав — «казки з реальності». У мене навіть холодок пробігся хребтом, як буває іноді в сильні миті передчуття.

— Тільки псевдонім візьми, — радить Єгорка, бачачи, що його ідея припала до двору. — Самарська ти для серйозних статей, так би мовити, у світі журналістики. Казки не беруться до уваги — там тираж маленький, як і гонорар, ніхто й не згадає, дітям взагалі байдуже, хто автор. І краще, щоб твій образ у журналістиці не накладався на образ автора для жіночих журналів.

— Слушна порада, — погоджуюся й одразу вигадую псевдонім.

Точніше, він якось сам миготить у думках. Таке відчуття, що він на мене просто чекав. Кілька разів вимовляю подумки — непогано, просто, язик не вивернеш, і з водною тематикою, як я люблю. Він нього миттю віє прохолодою і відпочинком, і я більше не обираю. Цікавлюся у Єгора — як йому.

— Тобі дуже пасує, — схвалює.

— Гаразд, — залишаю поки цю тему, однаково відразу після статті не кинуся писати розповідь — трохи втомилася, — розкажи як школа?

І Єгор із готовністю хвалиться, що тепер він член академії, але взагалі, попри її високі показники, там різні діти вчаться, не тільки багаті. Він уже й у класі був, подивився, що дівчат багато симпатичних, і погодився там вчитися.

Яр уточнював інші питання, пов’язані з програмою та іншою нудьгою, а Єгор з однією дівчинкою встиг познайомитися, вони за однією партою сидітимуть.

Навіть не сумніваюся, що дівчинка потрапить під його чарівність, а на мене чекає бентежний період першої підліткової закоханості. Але від своїх помилок не сховаєшся, переживемо.

Танцювальна студія Єгору теж сподобалася, узяв перший урок, нічого не вдалося. Але однаково розповідає й заливається солов’єм — ось що означає випустити людину з чотирьох стін, у яких він замкнувся. І всюди був, і стільки встиг, і ще й із собачкою погуляти пропонує.