17.4

Але він знову не відводить очей, лише на секунду прикриває вії, і продовжує розповідь. Так затишно, навпроти когось сильного, і захопливо — якби все це не зі мною…

Гаразд, проїхали, саможаління — трата часу.

Одним словом, зажирілі на вседозволеності хлопчики збилися в зграйку стерв’ятників і, облизуючись, чекали, коли я перетворюся в не «я» і як скоро Яр мене кине. Першими зазнали фіаско ті, хто ставив на два місяці, потім ті, хто на три. Загальний фонд збільшився. Ті, хто зробив ставку на чотири місяці (вона спрацьовувала найчастіше), теж просто поповнили загальну касу. А ось інші програвати не захотіли, та і взагалі, якби всі програли, гроші мали б перейти на благодійність — безглуздий пункт, внесений розваги заради, він ніколи ще не спрацьовував. А кому це потрібно, допомагати, якщо про це навіть ніхто не дізнається, крім твого розрахункового рахунку?

Ось тоді мене й вирішили прибрати.

А батько Яра… як він там каже? Збіглися бажання…

У мене таке відчуття, що Лариса дійсно витягла кілька жил, поки ми розмовляли на вулиці, а Яр витягує щось більше, щось глибинне. Світ, у якому не чекали, не зносить чужих. Люди, якщо так можна назвати тих, хто грає з живими людьми, так зневірилися отримати гроші, що пішли на вбивство — моє й дитини. І мене якось не зачіпає, що я не була заміжньою — не була й не треба, і парі це дивне до одного місця. Просто залишилися питання, так, заради цікавості…

— Ти й далі в грі?

— Ні.

— А твій Стас?

— Я його вивів.

— З гри?

— З країни.

— Де він?

— Не мій клопіт його шукати, а кредиторів.

— Занурив у боргову яму, як і Ларису?

— У Лариси більше шансів звідти вибратися.

Підводжу очі. Я, виявляється, весь цей час дивилася в кухоль; тільки слухала, уникаючи погляду.

— Ти знаєш, звідки в неї була ця квартира? — запитує Яр.

— Від коханця, який відкупився від весілля.

— Від коханця, який був одруженим і придбав цю квартиру своєму новонародженому сину. Лариса погрожувала, що розповість про їхній зв’язок його дружині, а та не дозволить йому бачитися з дитиною. Він відкупився квартирою, після чого дружина його кинула й забрала дитину. Не я, саме він виступив кредитором Лариси, позичив їй гроші під житлову площу й додаткові послуги. Я просто продав їй салон, який вона занапастила.

Зрозуміло, ніби й справедливо, що зараз Лариса залишилася без цієї квартири, а начебто…

— Багато разів ти… ти сам… був гравцем?

— Тричі.

Добре, коли правда й одразу, навіть підготуватися не встигаєш, навіть накрутити себе ніколи. Просто валиться все під вантажем ненадуманих веж, а так усе нормально, за вікном показалося сонце. Світанок наступає на п’яти мороку й тіні.

— Ну, — підіймаюся, — дякую, що розповів.

Яр спостерігає, як я підводжуся, як йду в коридор. Не утримує. Не просить пробачення. Клацає повідцем, коли прибігає страшенно задоволена псина. Випускає її за двері, коли вона починає проситися на вулицю, і різко зачиняє, коли до виходу роблю крок я.

— Ти хотіла поговорити, але не запитала найголовнішого.

Я обертаюся, діловито схрещую руки й чекаю, але з ним ця тактика не спрацьовує. До того ж псина скиглить у під’їзді, шкода її й сусідів. Добре, так тому і бути, запитаю, хоча відповідь очевидна.

— Ми з тобою ніколи не розлучалися, адже так? Тому що й одруженими не були, правильно? І дві попередні твої дружини теж попалися на лохотрон.

— Не правильно й не так. Коли ти думала, що ми розлучаємося, насправді ти виходила за мене заміж. А що стосується твого останнього запитання… ти — моя перша дружина, Злато, і що б ти собі зараз не думала, я навіть уявляти не хочу, що ти про мене зараз думаєш… дружиною й залишишся.

Називається — а навіщо я запитала?!

І ще дивує моя реакція — просто нульова. Ну, я заміжня. Дуже мило. Щоправда, розписали мене без моєї згоди, і ті гроші, що я думала беру при розлученні, тепер що… весільний подарунок, чи що?!

— Чудово, — кажу йому, — а якби я зібралася заміж!.. — я ледь не бовкаю «за Макара», але Яр однаково якось здогадується, кого я мала на увазі.

— Нічого б не вийшло. У мене як завжди кілька пояснень — хочеш почути?

— Ні! — смикаю куртку із шафи — який чорт повісив її так високо?!

Яр знімає куртку, допомагає її одягнути, ігноруючи, що я бундючусь як горобець.

— Мене мало хвилює, що ми одружені, — кажу йому, — я згоди не давала.

— Є свідки, — каже він, — що ти навіть просила мене дати тобі своє прізвище, Злато. Шлюб законний. Цей законний.

Тепер мені зрозуміла його дивна реакція за нашого буцімто розлучення, коли я захотіла залишити прізвище Самарська. У мене не було його прізвища до того дня — згідно із законом, у паспорті-то значилося. А він знайшов спосіб прізвище узаконити!

— Чудово! — нарешті вибухаю. — Отже, я сьогодні ж подаю на розлучення!

— Вибач, — знизує плечима, — я попереджав, що не зможу відпустити.

І погляд такий, наче не шахрай переді мною, а я, безсердечна, тягну за хвіст асфальтом бідолашного котика! І я б, можливо, і замислилася, але раптом згадалися слова Макара, що «ця обручка» має кращий вигляд. Отже, була інша, явно гірша? Отже, їх було дві?!

— А моя обручка…

Розуміє мене з півслова — ідеальний чоловік! Нікому не потрібен? Непристойно багатий і незабаром буде абсолютно вільним!

— Підробку ти подарувала менту, і я дістав із сейфа фамільну. Але ми домовлялися, — додає квапливо, — що ти залишиш її до Нового Року!

— На диво не розраховуй! — попереджаю і, злегка його відштовхнувши (явно він мені піддався), все-таки виходжу з квартири. — Я й так зробила для тебе неможливе: я тебе вислухала.

— Розраховувати не буду, — каже ідеальний чоловік мені вслід. — Я сам його зроблю.