17.3

Я зупиняюся біля сусіднього зі своїм під’їзду, для чогось по-шпигунськи озираюся (напевно, стрес все-таки, це я так, тримаюся на адреналіні), задираю голову вгору.

Майже всі вікна темні, тільки у двох — на другому й четвертому, світло на кухні. Пів на шосту. Саме час для поговорити відверто. Але краще рано, пізно, коли завгодно — ніж без єдиного шансу вислухати. Хіба мені не знати?

Він відгукується після другого гудка.

— Ти на якому поверсі живеш? — питаю відразу.

Не дивується, що телефоную. Не дивується, що без привітань. І поверх, і номер квартири підказує, а коли приїжджаємо в ліфті, чекає в прочинених дверях. Приглушене світло за його спиною не дозволяє побачити обличчя, та й добре.

— Зайдеш? — пропускає всередину.

— Ні, я так, під дверима потоптатися приїхала, — огризаюся, й отримую осмішку.

Впускає не тільки мене, а й псину, яка злегка насторожена короткою поїздкою в ліфті. Мені вільний вхід одразу, а її змушує терпіти, поки старанно витре їй лапи.

— Іди придивися, — спускає з повідця після процедури.

Псина роздумує всього хвилину, а потім, мабуть, вирішує, що коли ще випаде шанс що-небудь розбити в багатих, і дає драла з коридору, на повороті притримуючи себе хвостом.

Простеживши за нею поглядом, Яр розвертається й теж йде, не встигаю і слова сказати.

— Шафа в тебе за спиною, — говорить зсередини квартири.

Обертаюся. Дійсно, шафа. У мене за спиною. Але чи не знахабнів дехто?! Щось дуже схоже.

Іду в куртці на голос й опиняюся на чорно-білій кухні розмірами з кімнату. Колірна гамма, як шахи — от би Ларисці було де розвернутися зі своїми промовами: усе гра, усе підлаштовано! Ну й так далі…

Обернувшись, Яр помічає, що я не роздяглася й що явно не в настрої, але спокійно доварює каву, наливає собі в чашку, а на іншу половину столу підсуває кухоль, який дражнить мої ніздрі жасмином.

— Тобі в одязі зручніше?

— Так!

— Добре, — підходить до мене, трохи розвертає, знімає куртку Єгора, відносить її в коридор, повертається. — Хочеш чаю?

— Ні, я хочу поговорити.

— Є ванільний сирок.

Я відмовляюся, але він однаково відчиняє холодильник і дістає жменю ванільних сирків. Сідає за стіл, п’є каву. Я вирішую, що в ногах правди немає й теж сідаю. Нервуючи, знищую перший сирок, спустошую першу чашку чаю, яка відразу для мене оновлюється.

Яр уважно за мною спостерігає. Я — за ним. І все мовчки. Напруга, здається, так зашкалює, що одному з нас загрожує удар струмом.

— Я щойно говорила з Ларисою.

Він анітрохи не змінюється в обличчі, жоден мускул не здригнувся. Дивиться прямо в очі, ніби совісті немає або має право.

— Вона розповіла про ваше парі.

Знову нульова реакція. Підіймається, миє чашку, мені підливає чай, розпаковує сирок, з яким без успіху борюся неслухняними пальцями.

— Що саме вона розповіла?

— Все.

Усміхається.

Він… усміхається!

— Вона не могла знати всього, — каже все так же вагомо, спокійно.

— Ти впевнений?

— Так. Хочеш, я розповім, як було насправді?

— Чому б і ні, — стенаю нервово плечима. — Почни, будь ласка, із суми, яку за мене заплатив, а потім перейди до суми, яку заплатив за липове весілля, лівих стиліста й підставного службовця РАГСу…

— Ні, — відкидається на спинку стільця, схрещує руки, — гроші тебе завжди мало цікавили. Я розповім усе спочатку. Тільки, Злато, вислухай мене, добре? Ти ж за цим прийшла. Послати мене ти могла й телефоном.

— Можна подумати, ти б слухняно пішов до біса!

Усміхнувшись, розкриває ще один сирок для мене й починає розповідати.

Виявляється, Лариса не збрехала. Наше знайомство з Яром було чітко спланованим: хмільний настрій від коктейлів, підбурювання, мовляв, три місяці без квартплати, моя крихта божевілля, яка іноді проявляється.

Так, я буваю азартною. На це теж робилася ставка — типу парі в парі, хіба не весело? Така гра в багатих: закохати в себе простодушну дурепу і подивитися, як швидко вона почне уявляти себе леді, як швидко почне змінюватися, роздаючи накази, як швидко почне топтатися по таких же простих, як сама.

Кардинальна зміна звичок і особистості зазвичай займала від кількох місяців до пів року; потім гра стомлювала, ставала надто схожою на життя. Гравець забував про іграшку, а великий куш зривав той, хто зробив вдалу ставку.

Грали й ставки трохи менші — не коли підставний сільський кролик уявив себе дорогою норкою, наприклад.

А спокуситься чи ні? Зізнається або промовчить?

Загалом, реаліті-шоу для заможних, тільки кролик не знав, що він ніколи так і не стане норкою насправді, тому що піддослідний, тому що все вирішено, питання тільки в часі.

Гра набридла, закінчилася або рівень давно не змінюється?

Буває. Зміна декорацій, перетасування, і той, хто вчора робив ставку, сьогодні — гравець. Якщо хоче, звісно. Але зазвичай ніхто в цій групі й не відмовлявся. Навіщо? Жити на золоті нудно, буденно, а тут ти сам обираєш, із ким погратися.

Хтось ставив умовою знання п’яти мов, хтось шукав флейтистку, хтось чекав, поки йому подадуть балерину без крил. Шукали всі, хто в грі, але тільки гравець робив остаточний вибір. Різні смаки. Дивні вимоги. Балерину і досі шукають…

— А ти захотів незайману з вищою освітою, — усміхаюся.

— А я захотів тебе.

— Та годі, — мені якось легко говорити з ним і чути його легко, ніби не про мене мова й немов я не була іграшкою, — тобі підійшла б будь-яка. Ну, я маю на увазі будь-яка незаймана з вищою освітою і старша вісімнадцяти років. Я ж пам’ятаю твої слова.

— Слова… Звісно, як я забув, що жінка любить вухами? — замислюється й так надовго, що чай остигає в кухлі, мерзнуть долоні, якими його обіймаю. — Злато, так жінці не говорять, тим паче своїй жінці, а це питання навіть не обговорюється… Але ти, пробач, була не єдиною, кого мені пропонували… У нашій країні не так уже й мало незайманих із вищою освітою, деякі для того й диплом отримують, щоб продати себе якнайдорожче, — не встигаю я обуритися, як він продовжує. — Але коли я побачив твої знімки, коли я побачив тебе в реальності — ні, не в барі, набагато раніше, Лариса передала всі твої координати — я зробив свій вибір.